ЗАПАЛИ СВІЧКУ ПАМ'ЯТІ

ЗАПАЛИ СВІЧКУ ПАМ'ЯТІ


   20 ноября 2008     2027
Наближається пам'ятна дата - 75 років трагедії українського народу - Голодомору 1932-1933 рр. Сьогодні Україна закликає світову спільноту визнати Голодомор актом геноциду української нації, щоб застерегти майбутні покоління від непоправних помилок. Ми не маємо права забувати померлих. Ми дивуємось та відчуваємо гірку образу, коли чуємо, що голодомору в Україні не було, а якщо і були проблеми з продовольством, то лише через неврожай...Не всі люди знають, що і в нашому Новомосковську у 1932-1933 рр. померло дуже багато людей. Є ще живі свідки страшного горя, які пережили всі страждання того часу.

Марфа Іванівна Кондра (Біла) 1923 р.н.
- Ми були на той час середняками. У 1932 р. червоні активісти вигрібали з хат усе їстівне - перекидали горщики, залазили у погріб, штрикали залізними прутками на городі та подвір'ї. Що знаходили - все забирали. Пам'ятаю, як нестерпно нам хотілося їсти, але не було чого.

Мамина сестра жила на іншій вулиці, мала п'ятеро дітей. Пам'ятаю, як її опухлий з голоду чоловік читав дітям книжки. То так і помер за столом. Четверо діток теж померли. Залишились лише моя тітка і одна її дочка. Я ходила до них, просила щось поїсти. Вона давала мені трохи солі, якою я притрушувала листочки та корінці, і їла. Батько мій працював на силікатному заводі, там отримав страшні опіки від пари. Його забрали у лікарню - і ми з мамою та братиком Ванею залишились голодувати самі.

Одного ранку я не змогла розбудити маму - вона померла. Пішла я до тітки плакати за мамою, а в неї самої до того часу уже двоє діточок вмерло. Не пам'ятаю, хто тоді допоміг нам викопати яму, але щойно ми опустили мою маму на дві дощечки, як прибігли люди. Вони стали просити нас не загортати яму, бо ще є померлі, а ні копати, ні труни робити було нікому. Отак і поховали маму, замотану у ряднину, а з нею ще вісім чоловік.
За чотири дні помер і мій братик Ваня - коли я прийшла до тітки, він лежав на долівці, зігнутий. Я намагалася розбудити його, але братик вже не дихав...

Інша мамина сестра теж бідувала сама. Як куркуля, її чоловіка кудись забрали - і більше його ніхто не бачив. Добре пам'ятаю свого сусіда. У нього був кінь, якого він водив до Дніпропетровська продавати. Коня його по дорозі відібрали, а самого вбили. Коли мій батько повернувся з лікарні, то забрав мене до тітки, а сам пішов працювати на будівництво жерстекатального заводу. Нас рятували продовольчі картки, які йому давали.

ЗАПАЛИ СВІЧКУ ПАМ'ЯТІГалина Порфирівна Туз (Волокита) 1927 р.н.
- Наша родина була заможною. Батько закінчив семінарію, був грамотним, тож працював на станції інженером, а мама там же - прибиральницею. Пам'ятаю, що після того, як в нас все позабирали, хата лишилась зовсім пустою, вигребли все, навіть спати ні на чому було. А вони навіть сміялися і раділи з того, що нас так обібрали.
Батько поїхав за хлібом аж у Росію. Коли він повернувся, ми вже лежали з голоду опухлі. А моя бабуся, як піднесла кусень хліба до рота, так і померла. Дідусь теж не вижив, усе кричав і кричав, просив їсти... Зараз навіть згадувати страшно. Кожен день помирали люди, в кожній хаті були мерці. Ховали усіх на центральному кладовищі у братських могилах.

У школу я пішла на рік чи два пізніше, бо не було у що вдягтися, за що купити зошити і буквар. Школярів було мало, бо багато дітей повмирало...


Анастасія Петрівна Шиян (Біла) 1920 р.н.
- У 1930 р., коли почалося розкуркулення, по хатах ходили „буксири” - здебільшого люди, які ніколи не працювали, ледарі та п'яниці, які вислужувались перед владою. Скрізь штрикали вони залізними шомполами, відбирали геть усе, а нас ще й вигнали з хати. Мене, десятирічну дівчинку, викинули на сніг, а батька й матір кудись забрали на заслання. П'ять моїх братів погнали в кар'єр за Підгороднім будувати мікрорайон. Там вони навантажували та носили пісок. Ніхто нас до хат ночувати не пускав, бо боявся, що і їх покарають - забороняли пускати в дім куркулів та їхніх дітей. Я пухла з голоду, замерзала, спала під парканами - не знаю, як я вижила.

У 1932 р. почалося проектування і заміри під будівництво жерстекатального заводу. Я два тижні лежала опухла під дверима контори, поки мене не взяли на роботу. Була я дівчиною рослою, і мій дядько «накинув» у документах мені ще три роки - так я одна з перших влаштувалась на роботу на завод.
Давали нам по 800 гр. хліба на день за виконану норму. Робота була дуже важкою - ми копали ями, носили пісок, забивали кілки і т.д. Зима була - 40 С*, а ми копали котловани залізними клинами. Давали нам на місяць ще 2 кг цукру та 2 кг крупи.

Пам'ятаю, йдеш на роботу вранці, а люди на вулицях, як снопи лежать, опухлі, хто живий, а хто мертвий. Їх підбирали підводами, ховали в одній ямі в степу чи на кладовищі. Страшно згадувати. Але з тих, хто працював, також не всі виживали, бо організм був знесилений, варива не було - лише хліб, норми давали нелюдські, а ми ж були - шкіра та кістки. Багато хто не доходив до роботи, падав просто по дорозі. Скільки людей померло - ніхто не знає. Люди доходили до того, що їли власних дітей. Як я вижила - не знаю.
Між тим розповідали, що зерно ешелонами висипали у море, аби тільки людям не дісталося. Ось як нас змушували голодувати...

Сьогодні ми мусимо згадати у молитвах тих, хто помер у Голодомор 1932-1933 рр. Та запалити свічки, щоб пом'янути тих, хто страждав і помер голодною смертю.
Зі слів очевидців трагедії записав О. Косенко


Свідчення очевидиці Марії Федосіївни Кокошко, 1917 р.н.
- Було нас у сім'ї четверо - мама з татом, я і мамина мама - бабуся Юстина. Тато робив у радгоспі коло волів, ми, жінки, хазяйнували вдома, робили на полі. Татові на роботі давали якоїсь юшки їсти. Пам'ятаю, як прибіг він вдень додому і приніс у ганчірці сої. Каже, я з сої юшку випив, а це висипав і приніс, щоб ви з'їли. На другий день привозять на підводі тата - на роботі давали мелясу мочити солому волам. Тож тато хотів їсти і напився мелясу - полежав тиждень - і помер.
В мене перед очима: опухлий тато лежав на печі і цілий день співав „Отче наш”. Я куди по хаті йду, туди він за мною очима водить, а сказати нічого не може. Я одна дитина у нього була, видно, шкода йому було помирати, мене покидати.
Поховали тата на цвинтарі під вишнею, могили не позначили. Люди не мали, чим палити, то різали дерева і хрести з цвинтаря. Не мали і ми дров, на чому юшку зварити. Спалили бительню, терницю, начиння до верстата, верстат. Свій тин спалили.
В той час активісти ходили по хатах. Забирали все, навіть насіння…
Записала Л. Кулик


Спогади Катерини Демидівни Назарової (Сачави)
- Народилась я у с. Перещепиному у 1929 році. Але голод запам'ятався на все життя. Наче зараз бачу: група людей - з місцевої влади - вдерлися вночі до нас у хату і забрали пшеницю, яку батьки виростили в городі. Маму заарештували за те, що приховувала зерно, мене і старшого брата на два роки віддали до дитячого будинку. Батько мій, Демид Тимофійович Сачава, ще під час грабунку нашого дому втік в надії на те, що маму не заарештують через те, що залишилась сама з малими дітьми. Та де там… Голодний батько не витримав «в бігах» та повернувся додому, мене з братом привели до батька, але ж дома їсти не було чого. Якось тато попросив нас з братом нарвати на городі редиски, а коли ми повернулись, він уже відійшов у вічність... Ми знову опинились у дитячому будинку. Коли маму через деякий час випустили з тюрми, ми повернулись додому. Але мама була хвора і голодна - і ми не знали, як прожити. Мама, щоб ми не померли з голоду, вирішила нас із братом відвезти до Дніпропетровська. Зупинила перехожих, назвала наші імена та прізвище і втекла. Я дуже кричала: „Мамо!”, „Мамо!”, - але вона не озирнулася (тільки потім я зрозуміла, що матуся так нас рятувала). Перехожі відвели на із братом у відділок міліції. Сіли ми на підлогу біля чергового спиною до грат, де сиділи заарештовані. У цей день до одного з них прийшла відвідувачка і принесла йому передачу - дві перепічки. Коли вона передала йому через грати хлібинки, той одразу переламав одну і дав нам з братом. Ми з'їли хліб і поснули. Прокинулись вже у дитячому будинку. Низький уклін арештанту, який віддав свій кусень хліба для нас - я його й досі пам'ятаю, для мене він святий!

Мама за кілька років заробила грошей на хліб, знайшла собі супутника життя, розшукала мене та брата і забрала з дитячого будинку. Нашого нового батька звали Павло Пилипович Колотило. Він мав сім'ю, одинадцятеро дітей і дружину, працював праселом, вів домашнє господарство. Його за те, що працював уміло і по-господарськи, розкулачили і заслали в Колиму. Поки він відбував покарання, під час голоду померли його дружина і п'ятеро дітей (її поховали у Новомосковську на кладовищі, де зараз збудована швейна фабрика). Тож наша сім'я з'єдналася - так і жили великою родиною.

Варвара Фоківна Бережна із с. Всесвятського:
- Мені 87 років. Був великий голодомор. Листочки з лободи рвали та їли. Хліба ж не було, а діток було семеро. Двоє моїх братиків померли, а ми, дівчатка, вижили. І урожай був хороший, хліб вродив гарний, але ж його вивезли. Забрали все до квасолини! Добре, що коровка була, то мама по склянці молока наллє, пшінку (рослина така) відварить, тим і смакували. Вимирали цілі сім'ї. Інколи ще живих людей забирали на вози, які везли мерців у загальну могилу, щоб зайвий раз підводу не гнати. Страшно було. Ми, малі, до сусідів боялися ходити, бо мати лякали, що можуть з'їсти…
Спогади Федори Никифорівни Луценко, с. Всесвятське

- Голодомор затіяли навмисне. І неправда, що був неврожайний рік. Хліб вродив, але у нас все забирали. А почалося все з 1929 року. У нашому селі люди жили індивідуальними господарствами. Було багато хороших хазяїв, які мали землю, реманент, і власними силами обробляли свої наділи. Інколи давали роботу і тим односельцям, котрі не дуже хотіли господарювати на землі і не мали нічого свого. У 30-му році влада вирішила створювати колективні господарства, і у одноосібників стали забирати все, нажите нелегкою працею. Звичайно, тим, хто нажив все власною працею, таке нелегко було пережити. Але влада перемогла. Почалося так зване розкуркулення. Нагнали комсомольців, які пішли по хатах все забирати. Навіть подушки і рядна виносили. А потім на вулиці складали у велику купу і кричали: - Купуйте, кому треба! Та хто ж купить награбоване у своїх односельців? У декого останнє забрали.

Тих, хто не хотів йти у колгосп, вислали чи на Соловки, чи куди, але звідти вони не повернулись…
Важко було працювати у колгоспі. У степ пішки ходили за десятки кілометрів, робили все вручну. А головне - ми не наїдалися досхочу. Ото як біля зерна працюєш, то пожуєш жменьку, а не дай бог до кишені покласти - заберуть, ще й покарають. Ми, дітвора, ходили до школи, то там годували баландою, звареною з висівок. Хліба і близько не було.
У нашій сім'ї з дев'ятьох дітей вижило семеро. Такі ми були слабі, що ледве на ногах трималися. Але богу дякувати, витерпіли. Думали, що життя налагодиться, але де там! Не легше було і потім. Виживали ще не один рік.
Я вчилася у Новомосковську на педагога, то теж голодувала. І не тільки я. Бігали з дівчатами після навчання на базар і підбирали те, що впало: чи то огірок, чи помідор… Та й перші роки вчителювання не були ситими. Замість зарплати отримували висівки по 9 кг на місяць, а на суму зарплати нас змушували оформляли позику державі. Тих грошей ми так і не побачили.

Ой, важко було жити, важко! Пережили і війну, і 1947-й рік, який теж був дуже схожим на 1933-й. Але судилося мені довго жити, то побачила й більш щасливі часи.


На сайте работает система проверки ошибок. Обнаружив неточность в тексте, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter.


(голосов: 1)


Хотите всегда быть в курсе последних новостей и событий Новомосковска? Подпишитесь на рассылку обновлений!

Записала Т. Харківських

Возможно Вам будут интересны и эти новости


  • æ
  • é
  • ä
  • è
    55