Ленінський заклик часів громадянської війни: «Все для фронту! Все для перемоги!», — проголошений партією в нових умовах смертельної небезпеки під час Великої Вітчизняної війни, підіймав мільйони патріотів на самовіддану працю. На зміну чоловікам, які пішли на фронт, в цехи приходили їх дружини. До верстатів ставали і ветерани праці, і підлітки. Будь-якою ціною вирішувалися складні питання забезпечення передової усім необхідним.Перехід підприємств на масове виготовлення озброєнь для армії вимагав залучення до виробництва великої кількості людей. Жінки, діти і люди похилого віку вдень і вночі стояли біля верстатів та працювали у полі, щоб захисникам Вітчизни вистачало на фронті зброї та боєприпасів, теплого одягу та харчів. Умови праці були надзвичайно важкими, але усі знали: це потрібно заради Перемоги.
На початку вересня 1941 р., коли майже всі заводи, що підлягали евакуації, були вивезені в глибокий тил, спеціалістів виробничих професій також відправляли разом із обладнанням для налаштування виробництва та підготовки нових кадрів. Так і працівників Новомосковського трубного заводу було відряджено у далеку Свердловську область, куди було евакуйовано завод, і де вони налагоджували виробництво зброї та боєприпасів. Серед них був і Петро Антонович Бабаєв, який працював оператором на стані. На новому місці він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ніною Костянтинівною Чипуштановою. Разом вони пройшли всю війну та по її закінченні повернулися до Новомосковська.
Згадує Ніна Костянтинівна:
«— Війна застала мене ще школяркою, але я була змушена майже одразу піти працювати на металургійний завод, а мій брат, Григорій Чипуштанов, пішов воювати у складі Уральського добровільницького танкового корпусу.
На той момент мені виповнилося 16 років. На заводі я виготовляла протитанкові гранати. Весь вільний час поза роботою на заводі, ми допомагали збирати для фронту теплі речі та інший провіант. Все найкраще віддавалося для потреб захисників Вітчизни.
Радянські люди в тилу з честю несли трудову вахту. Завдання по випуску оборонної продукції майже всі підприємства, що діяли на той час, не лише виконували, а й перевиконували. Хоча були проблеми із продуктами. Дуже голодним для нас виявився 1943 рік. Усі продукти видавали за картками, та й за тими треба було вистояти довжелезні черги просто неба. Але ми витримали все. Адже перед усіма нами стояла одна велика ціль — Перемога!
І ми її досягли — перемогли та подолали фашистську чуму!
Звістка про Перемогу знайшла мене на роботі у цеху. Під час перезмінки до нас зайшли працівники з контори та повідомили, що війна, нарешті, закінчилася. Важко було в це повірити, але дуже хотілося. Зі сльозами на очах ми обіймалися і вітали один одного із самою довгоочікуваною звісткою.
Після війни ми із чоловіком приїхали до його рідного Новомосковська. Містечко мені сподобалося одразу — і зовсім скоро воно стало рідним і для мене.
Весь післявоєнний час ми працювали на новомосковському трубному заводі і разом з усіма відбудовували нашу країну».
Результатом тієї Великої Перемоги для подружжя Бабаєвих стало сумісне життя. Разом виростили трьох синів, є семеро онуків та одна правнучка. Хто знає, чи жили б вони сьогодні, якби їхні бабуся та дідусь програли ту страшну війну? Але вони щасливо живуть, а це означає, що радянський солдат захистив свою Вітчизну.
