На волю рвалися завжди

Івана Петровича Ревіна, 1922 року народження, токаря, прийняли на жерстекатальний завод до листопрокатного цеху в березні 1941 року. Коли почалася війна, до армії його не взяли через хворобу. Отже разом з родиною він опинився в окупації. З меншим братом Василем та сестрою переховувалися, щоб не потрапити на очі німцям. Однак знайшовся якийсь сусід-«добродій», що доніс на них. Прийшла повістка з’явитися до комендатури. Всіх трьох відразу відправили до трудового табору в Польщу. Не могли хлопці змиритись із неволею, змовилися з іншими та й зчинили заколот – під той «шум» втекли з табору. Сестра, правда, не зважилась тікати. А вони та ще кілька земляків-новомосковців блукали і переховувались у незнайомій країні, теж окупованій Німеччиною. Так і не змогли потрапити в Україну, їх упіймали і для покарання відправили до Бухенвальду…

Мабуть, все, про що розповідають у страшних книгах і фільмах про концтабори, відчули в’язні у таборі. Але змиритися не могли ніяк. Особливо непримиренним був Іван. Знайшов шлях до табірного підпільного комітету. Став організатором мітингу до 25-ї річниці Жовтневої революції. Тоді для радянських людей ці дати були священними, і особливо гостро це відчувалося у неволі. Знову ж знайшлися зрадники, які викрили імена «заколотників». Табірні начальники довго не розбиралися: вже о 2 годині 45 хвилин 7 листопада 1942 року зробили Івану Петровичу Ревіну смертельну ін’єкцію й відправили тіло до кре­маторію.

Такі точні дані я отримав у квітні 1988 року з Виконавчого Комітету Союзу Спілок Червоного Хреста і Півмісяця, куди звертався, розшукуючи свідоцтво про смерть Івана.

Про подробиці його загибелі розповів рідним брат Василь, повернувшись додому 31 серпня 1945 року.

Підпільний комітет в’язнів, виявляється, мав неписаний закон у своїй роботі: якщо когось із родичів ув’язнених (батька, сина, брата) страчували, робилося все, щоб інший вижив. Рятували, як могли. Через свої зв’язки командир підпільників полковник Смирнов зумів прилаштувати Василя Ревіна санітаром до лазарету, замінивши йому і номер, і прізвище з ім’ям.

Врятований Василь Петрович розповів вже вдома і про повстання в’язнів Бухенвальду.

О 4 годині 15 хвилин за табірним годинником вони піднялися проти охоронників та начальників, своїх катів. Ненависть та надія на близьке визволення (до табору через свої канали надходила інформація про те, що війська союзників уже поруч) робили їх безстрашними і додавали сил. Могутній натиск багатонаціонального загону взяв верх. А вже менш як за добу табір зайняли американці. Вони допомагали визволеним: годували, ліку­вали поранених, хворих.

Годинник, як відомо, тоді зупинився: досі показує час початку повстання. Час, коли настав кінець неволі нещасних людей.

Там, у Бухенвальді, я побував кілька разів. Побачив на власні очі страшне місце смерті Івана. На крематорії є дошка з іменами страчених, де я знайшов і його ім’я. Працівники музею показали й піч, де брат Іван Петрович Ревін перетворився на попіл… Німці та українець пом’янули його та усіх безвинно і мученицькі загиблих.

А Василь Ревін пішов після війни на наш завод, де працював до 1978 року. Нині його вже немає серед нас.

Мабуть, з того серпневого дня 45-го, коли вперше почув про поневіряння братів у неволі та про загибель Івана, запала думка про те, що не повинні забутися ті страшні події. Родина має зберігати все, що може розповісти нащадкам про їхніх дідусів. Тому й розшукував будь-які дані та документи. Усіма силами намагався на власні очі побачити Бухенвальд. Шкода, що не збереглося більше фотографій Івана. На цій світлині перша заводська футбольна команда юніорів. Ваня Ревін на цьому фото четвертий справа.

Віктор Петрович Ревін, ветеран трубного заводу

Можливо, Вам буде цікаво

By