Згадки, що болем віддають у серці

Згадки, що болем віддають у серці


   24 июня 2008     1881
Моїй матусі Марії Федорівні Некрасовій 83 роки. Та жахливі 1932-33 роки й досі перед очима. Згадки ці болісні, пекучі, тому я розпитувала дуже обережно, щоб менше хвилювати. Кожне сказане слово давалось моїй неньці нелегко…
Село Шагарівка, Магдалинівського району - квітуче, багате на добрих роботящих людей. У батьків моєї мами було четверо діточок: старшій, Меланії, було 18, Сашкові - 15, Петру - 12, а моїй мамі було всього 9 рочків, коли Україну спіткала ця біда. Меланія вийшла заміж і виїхала до Новомосковська, Сашко вчився у місті на бухгалтера, а Петрусь та моя мама залишались з батьками у селі.


Коли почався голод, першими померли мамині дідусь з бабусею. Потім, віддаючи останні крихти дітям, злягла, опухла з голоду, моя бабуся. Згадує мама, що лежала вона, сердешна, на лаві, і вже нічого не могла говорити, лише сльози котилися з очей, дивлячись, як діти голодують. Бо приходили комунари із залізними гострими палицями і перевіряли, проштрикуючи землю у дворі: чи не закопали, бува, продовольство. Згадує матуся, що не погребували навіть кашею, що стояла зварена в печі у горщику. - Це наступив кінець, сказав у розпуці батько, не знаючи, що робити, як врятувати родину від загибелі.

Не довго мучилася моя бабуся. Померла, бідолашна. Бігала моя мама в степ і кликала рідну: - Де ти, матусю, як же ми без тебе?! Мовчало все навкруги… Моторошно було маленькій дівчинці від тиші напівпорожнього села. Живі ходили, наче привиди. Слідом за бабусею помер дідусь, наївшись просяних висівок, залишивши дітей круглими сиротами. Села стояли чорні, сумні. Україна вмирала з голоду…

Дивом залишились живими моя мама з братиком. Ходили працювати до колгоспу - пололи бур'яни, і…їли їх. Підгодовували в колгоспі і баландою, аби не вмерли. Якось вдалося вижити. У 9 років моя мама вміла все робити по господарству. Розповідає, як одного разу, повертаючись з роботи, побачили, що у хаті хтось є. Відчинили двері - а там старший брат Сашко порається, наварив каші на воді. Стоять тарілки на столі, парує гаряча страва. Яке то було щастя ласувати тою кашею!

Важкі мамині згадки, її тихе схлипування болем віддавало у моєму серці…

Спогади моєї сусідки - Швецової Ганни Харитонівни 1914 року народження.

Жила вона тоді у м. Червоноармійську Донецької області. Сім'я була велика. Працювали зранку до пізнього вечора. Батько нікого не шкодував: не будеш працювати - не будеш їсти. Ганні тоді було 17 років. Допомагала батькам обробляти землю, доглядати за худобою. Аж ось прийшла біда. Сім'ю наказано було вивезти за Урал. То була дорога смерті. У товарних вагонах мало хто вижив. Інколи ще живих, але вже ледве дихаючих людей скидали з потяга, де вони, звичайно, віддавали богу душу, знаходили останнє пристанище…

Ганні з сестричкою вдалося врятуватися від загибелі. Діставшись пішки до міста, влаштувалась санітаркою, ходила за тифозними хворими. Розповідає, що у відділенні, крім хворих, були просто голодні люди. Вони просили прийняти їх, аби поїсти, трішки зміцніти, бо тут непогано годували. Це давало шанс на життя. Дуже багато вмирало, ледве встигали вивозити. Їх могили просто рівняли з землею.

Скільки по всій Україні тих безіменних могил!.. Ми маємо пам'ятати про них задля нашого майбутнього.
Л.Зозуля


На сайте работает система проверки ошибок. Обнаружив неточность в тексте, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter.


(голосов: 1)


Хотите всегда быть в курсе последних новостей и событий Новомосковска? Подпишитесь на рассылку обновлений!

Еженедельник "Весник Присамарья"

Возможно Вам будут интересны и эти новости


  • æ
  • é
  • ä
  • è
    55