У його славетній біографії жива історія

У його славетній біографії жива історія


   10 мая 2011     1197
Я помню, падали солдаты, я помню, плавилась броня.
Теперь всё в прошлом, только даты и память, что сильней меня.»
Ф. Липатов

Виповнюється 66 років, відколи прогриміли останні залпи на честь Великої Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною. Саме зараз, напередодні свята, ми схиляємо голови перед сміливим подвигом солдатів нашої Батьківщини. Низький уклін і вдячність усім, хто виніс на своїх плечах усі тяготи військового часу, пересилив біль та смерть, підняв країну з руїн. Мільйонами людських життів заплатив наш народ за позбавлення світу від фашистської чуми. У багатьох сім'ях жива гірка пам'ять про війну, про близьких, що не повернулися з її кривавих полів. Наші співвітчизники пройшли суворе випробування на міцність, мужність та здатність зберегти в собі гідність і кращі людські якості, усім своїм життям довівши, яким має бути покоління переможців.


Йде час, відходять у небуття свідки війни, та, на щастся, ще живуть учасники давньої історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.


Одним із учасників тих подій був Пилип Юхимович Касатонов, який народився 15 червня 1924 року в селі Леськи Бєлгородської (Курської) області в бідній селянській сім'ї. Війна поділила його життя, як і життя багатьох радянських людей, на три періоди: довоєнний час, війна і післявоєнний період.


«Юність моя припала на важкі, бідні часи 30-х років. Зростав у сім'ї з 8 чоловік з дуже низьким достатком. Щоб якось прогодувати сім'ю, мій батько, мати і дві тітки вимушені були піти працювати на залізницю. Було дуже складно вижити в період повсюдної, деколи примусової, колективізації, в роки неврожаїв, голоду і бідності. Від поганого харчування хвороби змінювали одна одну: куряча сліпота, малярія, від голоду пухли животи. Але, як і у всіх моїх однолітків, у мене було прагнення до життя, було бажання чогось досягти, отримати професію.


Тоді в нас, школярів, було загальне харчування — на стіл ставили великий казан, в якому плавало «троє зерняток». На цій юшці без солі і виживали. Але, незважаючи на це, ми дуже хотіли вчитися. Я вбирав в себе науки, як губка. І, отримавши після закінчення «семирічки» атестат з відзнакою, пішов працювати учнем до місцевого банку. Було це в березні 41-го, а вже за три місяці почалася війна. Про те, як ми в селі виживали в ті роки, й згадувати страшно. Війна відібрала в мене найдорожчих людей — під час бомбардування загинули мати, тітка і бабуся. Отже, коли після розгрому німців під Сталінградом Червона Армія дійшла й до нас, я пішов з нею на фронт».


18-річний Пилип гадав, що шлях його 167-ої стрілецької дивізії у складі 38-ої армії Воронезького фронту лежить прямо на захід. Але замість цього довелося, вгризаючись у рідну землю, надовго окопуватися.


«Перше бойове хрещення я прийняв у березні 1943 р. під м. Суми у районі с. Кияниця. Там наша батарея 120-міліметрових мінометів у складі 465-го стрілецького полку тримала оборону з березня по вересень. Тоді я і поховав першого зі своїх бойових товаришів — Яшин було його прізвище. Ночами, повзаючи по-пластунськи, ми доставляли солдатам провізію, адже вдень висунути голову з траншеї було неможливо — фашисти обстрілювали наші позиції. А Яшин одного дня не витримав і чомусь вийшов з укриття. Німецький снайпер тут його й положив. Перетягувати його тіло нам довелося вночі під спалахами сигнальних ракет. Словом, я і сам на тому лугові мало не залишився.»


За вміння вільно оперувати системою координат, градусами, кутами і іншими математичними премудрощами Пилипа Касатонова призначили командиром-навідником першої, головної з восьми вогневих розрахунків мінометної батареї. Повний розрахунок — це заряджаючий, той, хто підносить, і той, хто підвозить снаряди. Але усім їм вберегтися від ворожих куль і осколків випадало не часто. Особливо — в наступальних боях. А після переламної для всього ходу війни Курської битви з її грандіозною танковою битвою на Прохоровському полі, 167-й стрілецькій дивізії нарешті дали наказ наступати — «відбирати наші п’яді і крихти». 2 вересня вона звільнила Суми, 19-го — Ромни і взяла напрям на Дніпро у бік Києва.


«Перша спроба форсувати Дніпро була зроблена саме навпроти Вишгорода, але виявилася невдалою. Для сотень наших бійців могутня річка і її берег стали останнім притулком. Після цього вночі нашу дивізію перекинули правіше за Київ на Любежський напрям. Вже там на світанку ми форсували Дніпро. Навіть кадри фронтової кінохроніки цієї операції не дають повного уявлення про те, що ми пережили. Наша батарея разом із мінометами, боєприпасами і кіньми переправлялася на поромах, а піхотинці — на тому, що було під рукою — на човнах, дошках, скатах від машин. І все — під безперервним вогнем ворожої авіації та артилерії».


Патріотизм, вірне служіння Батьківщині, любов до неї — в крові у роду Касатонових. Це живило героїзм і мужність кавалера орденів Слави. За форсування Дніпра і звільнення Києва, в який разом з однополчанами Касатонов увірвався 6 листопада 1943 року з боку Пущі-Водиці, наказом по 465-у полку, він був удостоєний своєї першої бойової нагороди — медалі «За відвагу». Вручили її йому в останні дні грудня, а в січні 44-го 19-річний Пилип потрапив із вогню та в полум'я.


«Було це вже в ході Корсунь-Шевченківської операції, коли наш полк отримав завдання оволодіти в тилу противника головною дорогою, що проходила через Тихонівський ліс та село, щоб відрізати дорогу великому угрупуванню німців, кинутому на прорив кільця на допомогу своїм оточеним з'єднанням. Ми із однополчанами пробиралися на обозах через болота, по коліно у воді, дуже обережно, щоб завчасно не видати себе. Тихонівку утримували два дні, відбиваючи атаки не лише із землі, а й із повітря. Після чого відійшли в ліс, але з дороги не зійшли. 15 днів нас бомбили ворожі авіація та артилерія, а всі спроби нашого командування за допомогою літаків доставити боєприпаси і продукти виявлялися марними — сильним вітром парашути відносило убік. Всі вже готувалися залишитися навік у тих тихонівських болотах, але командир 167-ої стрілецької дивізії генерал Мельников не кинув свій полк напризволяще. Випередивши на лічені години супротивника, танковим ударом він розірвав вороже кільце. А війська 1-го і 2-го Українських фронтів, навпаки, своє кільце довкола крупного угрупування ворога в цей час стулили залізною хваткою».


Звільняючи українську землю, Пилип Касатонов і отримав свій перший орден Слави III ступеню. А орден Слави II ступеню — за героїзм, проявлений під час наступальних боїв вже польською стороною Карпатського хребта. Отже не лише зариватися у дніпровські кручі і тонути в поліських болотах випало на його долю, але і замерзати в горах.


«У жовтні 44-го проливні дощі змінялися холодним сонцем, — згадує Пилип Юхимович, — а під ранок вдаряли морози. В таких умовах у горах дертися по заледенілих стежках коні не могли — доводилося нам тягнути їх на собі разом із амуніцією та снарядами. Вранці вологі шинелі замерзали. У такі години ані німці в нас не стріляли, ані ми в них — сил з обох боків вистачало лише на те, щоб розвести вогнище і грітися та сушитися біля вогню. А ось потім вже серйозно бралися за зброю. Бої йшли буквально за кожну сопку, та такі, що за п'ять днів від нашої батареї з 66 чоловік залишилася четверта частина особового складу.


Та все ж українська земля мене берегла. Своє перше і єдине поранення я отримав лише на початку квітня 45-го, саме перед тим, як вперше форсував Одер. Розривною кулею був поранений у стегно, але пощастило — кість не зачепило, лише м'які тканини. Тоді я опинився у шпиталі. Через декілька тижнів мене знов відрядили на фронт».


Перемогу Касатонов Пилип Юхимович зустрів трохи не дійшовши до Праги, звільнивши на шляху до неї Опаву і Бенешов, Градец-Кралове і Коновіце. А всього в його фронтовому архіві — вдячності за підписом Верховного головнокомандуючого Озброєними Силами СРСР Йосифа Сталіна за звільнення 11 головних міст України, Польщі і Чехословаччини.


Сподіваємося, що, прочитавши про цікаву військову долю справжнього патріота П. Касатонова, покоління, яке не спробувало гіркоти війни, розумом і серцем зрозуміє, якою ціною завойовано їх щастя, і буде шановливо ставитися до наших ветеранів.


Роки війни йдуть в далеке минуле, але гірка і жорстока пам'ять про бойові походи постійно тривожать серця фронтовиків. Над ними постійно нависала загроза смерті, каліцтв. Які ж треба мати стійкість і мужність, щоб усе це витримати і перемогти?!


Фронтовики — це дійсно покоління переможців. У їх славних біографіях — жива історія. А серця героїв, батьків і дідів б'ються в їх синах, онуках і правнуках.



На сайте работает система проверки ошибок. Обнаружив неточность в тексте, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter.


(голосов: 1)


Хотите всегда быть в курсе последних новостей и событий Новомосковска? Подпишитесь на рассылку обновлений!

Спілкувався з ветераном Андрій Александрович

Возможно Вам будут интересны и эти новости


  • æ
  • é
  • ä
  • è
    55