Чому українці стали «екстремістами»?

19 лютого 2014 ми прокинулися в іншій країні.

Тільки зовні Україна залишилася такою, якою вона була вчора. Ми стали іншими: наше сприйняття, наші оцінки подій, наші наміри, наші цілі. Загальна біда загострює почуття, очищає думки і вчинки, робить нас більш людяними, забарвлює нашу поведінку фарбами гідності.

Так має бути. У людей. У таких простих якостях українців – вся надія завтрашнього дня: в студентах – дівчатках і хлопчиках, підприємцях – малих і середніх, безробітних з сіл і міст, в пенсіонерах і багатьох простих людях, які стоять на майданах за майбутнє своїх дітей і онуків. Кожен з них гідний поваги, а не в’язниці. Кожен з них гідний бути громадянином, а не носити клеймо екстреміста, легко «подароване» своїм громадянам «щедрою» рукою влади. Правда, важко повірити в те, що в Україні, принаймні половина населення, яка проявила свою волю протестом і яка заявила про бажання жити не так, як їм велять слуги народу, раптом стала екстремістами.

Ті , хто гідний свободи, отримають свободу. І це, безсумнівно, буде.

Але не може бути завтрашнього дня у тих, хто здатний загрожувати розправою власному народу. І мотиви при цьому значення не мають. Це не раз доводила історія. Небажання побачити і прийняти реальність посилює ситуацію, що склалася, і веде цю владу до краху з найважчими наслідками.

Гіркоту і жаль викликає «праведність поведінки» нашої влади поряд із засудженням і неприйняттям позиції власного народу, що свідчить про ницість волі її представників, відповідальних за прийняті рішення сьогоднішнього дня всупереч об’єктивній необхідності.

Методи «розрулення» ситуації в країні, в яких проявлені амбіції особини, а не зрілого чоловіка, в бажаннях і рішеннях якого світло розуму, а у вчинках – гідність, не дозволяють сподіватися на мирну зміну системи влади, в основу якої привнесений і насаджений збочений принцип раннього розвитку імперій, коли з громадянина, що вважає за честь служити своїй батьківщині й державі, робили раба, примушуючи прислужувати особисто будь-кому: чиновнику, генералу, царю, що не важливо за своєю суттю.

Так ми стаємо іншими, втрачаючи частину своєї свободи і гідності. І тоді не потрібен зовнішній ворог для руйнування країни. Скочуючись у цю яму невігластва і ницості дофеодального періоду, ми народжуємо і носимо ворога в собі, для якого ціна ніколи не піднімається до категорії цінностей, але завжди лише номінал. Так просто і майже непомітно ницість морально–етичних орієнтирів членів суспільства і неуцтво особистості формують і несуть потенціал руйнування всьому співтовариству, що ми пожинаємо зараз.

Спираючись на історію, слід зазначити, що навіть у Римській імперії першого століття нашої ери, за правління імператора Нерона, який убив стоїка Сенеку, простий воїн – вершник армії Риму, за жодних обставин не міг прислужувати особисто імператорові: це вважалося категорично неприпустимим і не гідним громадянина Риму. Імператору особисто могли прислужувати лише раби.

Така історія, і нам її не змінити. Якщо ми вважаємо себе розумними людьми, тоді нам слід пам’ятати і прийняти її уроки. У нас же, в європейській країні 21-го сторіччя, наш соціальний статус, на жаль, безпосередньо залежить від нашої здатності легко розлучатися з нашими гідністю і свободою особистості, але не особини.

Шкода, але ми, українці, до цього дожили. Над цим слід замислитися. Кожному.

Умови і правила, за якими живе Україна (і всі пострадянські країни) в роки незалежності, і особливо в останні кілька років, більш схожі на дикість і зовсім не перевантажені ознаками соціальної справедливості. Право як юридична категорія, яка гарантує права і свободи членам суспільства, зведене до рівня товару, знівельоване як складова моральних орієнтирів, які ми зобов’язані прищеплювати підростаючому поколінню, якщо ми вважаємо себе людьми цивілізованими. Тому думаючим, розумним людям нашого суспільства треба зробити так, щоб така ситуація стала історією. Ці ази гуманності та правила соціального співжиття є визначальними факторами розвитку громадянського суспільства як такого, в основі якого баланс інтересів його членів як особистостей в кращому розумінні цього слова, але не ОСОБИН. Сьогодні кожному доведеться відповісти собі на просте запитання: чи готові ми жити без надії на справедливість?

Люди знову скажуть нам: «Прах тих, хто шукав справедливості для всіх, втоптаний в пил лобних місць усіх столиць світу».

Правда, це так. Це історія народів світу.

Але при цьому, як свідчить та ж історія, правда і те, що можновладцям забирати у свого народу надію на справедливість – нерозумно і вкрай небезпечно. Ось про це панам, які приймають рішення, забувати не слід. І в цьому – правда, яка, сподіваюся, незабаром стане історією, оскільки цього хоче народ.

І не так багато треба в голові світла, щоб зрозуміти, що народ не можна перемогти. Бо думка ця сама по собі злочинна і неприпустима.

Нам, усім простим українцям, надії та миру!

З повагою, Олександр Радомський, «екстреміст»

Можливо, Вам буде цікаво

By