Давненько це було.
Теплого квітневого дня дід з онуком йшли на катер, щоб дістатися до дачної ділянки. Треба ж привчати малого до землі! Припікало. Хлопцеві захотілося пити.
– Сергійку, давай зайдемо до собору, там є капличка з джерельною водою, – промовив дід, а сам подумав: – заразом і духовно підкріпимось.
По соборній території поважно походжав святий отець, наче щойно зійшов з картини Репіна – благородна сивина викликала довіру.
– Святий отче, – мовив дідусь, – вибачте, що потурбували вас. Захотів онук водички, а я подумав, заодно покажу йому на іконостасі святих, імена яких подібні іменам онука, його батька Андрія та його діда».
– Чого ж, можна, – охоче відповів отець. Потім прискіпливо поглянув і спитав: – А ви якої віри?
– Батьки, діди і прадіди були православні, то й ми цієї віри, бо без віри не можна жити, – відповів дід і додав: однак я поважаю віру будь-яких людей і будь-якого народу – Бог то єдиний!
– То ви штунда, – голосно вигукнув святий отець.
– Штунда то й штунда, – згодився дід. – Можна увійти до храму?
– Можна, заходьте, я вам все покажу і розкажу, – мовив отець.
Тут він став показувати і розказувати про святих з таким запалом, що, здавалося, гординя розпирала його груди. І раптом він сказав: Я Біблії не читав, я все знаю з практики.
Наступила дзвінка тиша. Дід з онуком остовпіли і озирнулися: чи ще хто чув?
Навпроти іконостасу йшла жвава торгівля церковним приладдям.
– Святий отче, а хіба можна в Божім Храмі торгувати? – спитали дід з онуком.
– Я людина маленька, спитайте нагорі, – відповів отець.
– Вони подивилися вгору, куди вказав отець, – на них дивився з ікони Спаситель…
– Дідусю, а у Христа сльозинка котиться по щоці?! – спитав вражений онук.
В цей час знову дзенькнула монета…
Святий отець квапливо попрощався з надто цікавими відвідувачами і пішов в один із темних кутків храму: там на нього чекали прихожани, що прийшли домовитися про відспівування небіжчика. Було чути шелест грошей…
Дід з онуком вийшли із храму. – Невже правду говорив В'ячеслав Чорновіл, що церква – це теж ринок?, – вертілось в голові у діда.
– Дідусю, чого ти такий сумний? – спитав, бігаючи навколо онук.
– Ходімо, дитино, швидше звідси, попливемо на свою «фазенду» та низенько вклонимось Землі-годувальниці і будемо щоранку стрічати Сонечко.