У народі кажуть: не приведи Боже ховати дітей своїх! Трагедія, що сталася на річці 1-го травня, сколихнула не лише наше місто, а й всю Україну. Четверо чудових хлопчиків пішли з життя, не пізнавши його, – вони лише починали жити…
Андрія Герасимова добре знають у нашій редакції. Бо був час, коли він допомагав родині, доставляючи газету до наших читачів. – Гарний в тебе син, – казали ми його мамі Тетяні, – якщо він змалечку не цурається роботи. Мама лише посміхалася, мовляв, рано хвалити хлопця, адже він ще маленький, і хвилювалася, аби правильно обрав свою стежку у житті: щоб не схибив, знайшов хороших друзів, гарно вчився. І він намагався не розчаровувати батьків.
Дуже хотів стати військовим. Для цього вступив до Криворізького ліцею з посиленою військовою та фізичною підготовкою і блискуче закінчував його. Трагедія обірвала його життя тоді, коли батьки планували поїздку до Львова, куди мав зовсім скоро їхати Андрій – вступати до Львівської Академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного на факультет аеромобільних військ. Він просто марив військовою службою, і обіцяв любій бабусі, що обов’язково стане генералом.
Він і загинув героєм, закривши своїм тілом друзів, побачивши, що на них летить катер…
У нього було багато друзів, які брали з нього приклад, і так як він хотіли стати військовими. Він спішив жити, робити хороші справи, і так хотів, щоб ним пишалися рідні! Як і буває в житті, тільки тепер вони дізналися, що улюбленцем Андрій був не лише у родині. Його любили всі, з ким він спілкувався.
На порозі своєї чотирнадцятої весни стояли учні 8 – А класу Балабанов Едуард і Волошин Роман, веселі, жартівливі, винахідливі. Вони були улюбленцями класу. Кожен з них мріяв про прекрасне, довге майбутнє, сповнене любові, перемог і звершень, та не судилося…
Коли з життя ідуть близькі люди, це великим тягарем лягає на серця рідних і друзів. А коли з життя ідуть діти – це надприродньо, це важко зрозуміти і сприйняти.
Усі чекали першотравневих свят – найрадісніших, найоптимістичніших, що об’єднують людей, дають надію на майбутнє, на краще. І саме цього сонячного, теплого тихого дня трапилася трагедія.
Улюбленець у сім′ї, наймолодша дитина, Балабанов Едуард завжди відчував піклування і увагу батьків, старшого брата та турботливої сестри, а дідусь з бабусею душі в ньому не чули. І він відповідав їм взаємністю.
Хотів стати військовим, тому з наполегливістю готувався до вступу у Суворовське училище, займався спортом, навіть їздив до м. Дніпропетровська на заняття в спортивний клуб. Дорослішав і ставав розсудливим та уважним. Він завжди був у центрі бурхливого шкільного життя, був відкритий для своїх однокласників, за що його і любили.
Таким же улюбленцем сім′ї був і Волошин Роман. Для батьків він – помічник, лагідний син, втіха. Намагався бути схожим на старшого брата. Йому все було цікаво. Любив життя. Був веселим, дотепним, товариським. Умів розвіяти поганий настрій. Поряд з ним було затишно, легко. Як справжній чоловік умів брати на себе відповідальність за будь-яку справу. Ніколи і нікому не відмовляв Роман у допомозі.
А як пасували хлопцям українські костюми, коли вони виконували ролі гостинних господарів на осінніх ярмарках, колядуванні на новорічні свята, із задоволенням брали участь у класних, шкільних заходах. Хлопці товаришували між собою, любили мандрувати сторінками Інтернету, хотіли ширше пізнати світ. Смерть юнаків – велика втрата не тільки для сім’ї, а й для друзів, однокласників, учителів, батьківської та шкільної громадськості. Їх життя обірвалося навесні. В нашій пам′яті вони залишаться назавжди.
Батьки Дмитра Зінченка не могли повірити, що їх син міг втопитися на річці. Адже це його стихія, він виріс біля води, і міг перепливти на протилежний берег за лічені хвилини! Ще навчаючись у початковій школі, він отримав прізвисько «Голова» не лише за свою міцну статуру, а й за здібності до навчання, гострий розум.
Хлопцеві легко давалася наука, тому й перейшов згодом до ліцею «Самара», який закінчив успішно і вступив до Металургійного технікуму. Тут навчалися його друзі, родичі, тому й він не роздумував довго. Потім планував продовжити навчання. Посиленно займався спортом – боротьбою, боксом. Разом з друзями любив попаритися у домашній лазні. Дмитро був єдиною дитиною у батьків, і його втрата для них – втрата сенсу життя.
Для сімей кожного з цих хлопчиків біль втрати невимовна і непоправна. Батьки сподіваються на справедливе розслідування справи, і намагаються знаходити у собі сили жити далі…
Висловлюємо щирі співчуття родинам Андрія, Дмитра, Едуарда та Романа.
Схиляємо голови в журбі і сумуємо разом з вами.