Cонячним видався день 22 червня… На площі Леніна зібрались чиновники міської ради, щоб на честь 67-ої річниці початку Великої Вітчизняної війни покласти квіти до меморіалу Слави. Серед своїх підопічних походжав і мер. Та ще не відзвучали останні слова промов, як із центру міста долинула гучна музика. Міський голова здригнувся. Що це? Неприємний холодок підступив до серця… Невже новомосковці, мої новомосковці, бунтують? І неспішною ходою, стримуючи гнів і обурення непокірністю невдячних, мер попрямував до Літака…
А тим часом біля пам'ятного знаку, існувати якому, за вироком Літвіщенка і його приспішників, лишилося недовго, зібрались мітингуючі. Висловити свій протест діям міської влади прийшли партійці від БЮТ і НУНС, активно відстоювали свою громадську позицію комуністи. Не один раз до протестуючих звертався О. Ткач, який закликав новомосковців не дати знести історичний пам'ятник, символ мужності і героїзму тисяч воїнів, які поклали голови, захищаючи наше місто.
Слово взяли І. Савенко, учасник бойових дій і Л. Коломоєць, вчитель історії, які теж висловили своє обурення знищенням пам'ятника. Ігор, випускник школи №18, назвав протест мітингом проти байдужості.
Дійсно, чи не байдужість і апатія, яка оволоділа мешканцями Новомосковська є причиною зростання тарифів, поганих доріг, і того, що на троні досі перебуває «вічний»…
Правду кажуть – про вовка промовка… Захопившись промовами, новомосковці не одразу помітили, як на горизонті з'явився той, до кого вони в цей час красномовно зверталися. Не поспішаючи, з почуттям власної гідності, роздаровуючи поклони направо і наліво, міський голова підійшов до мітингуючих. Громада повелася порядно і надала слово тому, хто впродовж багатьох років не давав їй розтуляти рота.
Таких промов В. Літвіщенку виголошувати, мабуть, ще не доводилось. Адже дивитись треба було в очі не вірним підлеглим, а звичайним мешканцям, які вже досхочу наслухались його балачок про ”лучшую жизнь” і ”благополучие моих горожан”. Певно, ще довго розмовляв би мер, якби його захотіли слухати. Але важко налаштуватись на розмову, коли тобі у вічі кричать: ”бандит”, ”пошел вон!”, «скотина» та інші вирази, які цензура не дозволяє друкувати на шпальтах газети.
Було помітно, що градоначальник з останніх сил стримував себе і намагався випромінювати доброзичливість. Але маска подеколи таки спадала з його обличчя, і уважні спостерігачі могли помітити і презирство, з яким «вічний» дивився у натовп, і зневагу до тих, хто так зухвало повстав проти його рішень.
– ”Я говорю правду”, – запевняв мер, але йому уже ніхто не йняв віри. ”Рабочих мест станет больше”, – намагався перекричати людей мер, декілька разів повторившись, що Літак для нього «так называемый памятник». Але де ж тоді робочі місця меблевої фабрики, механічного заводу, НМТЗ? – запитав мера О. Ткач.
”Я желаю вам жить вечно!”, – такими словами закінчив свій виступ В. Літвіщенко, не знайшовши що сказати людям, але поза рядками виразно читалось побажання протилежного.
Важко було вгамувати натовп після такого виступу.
Л. Різниченко, директор ліцею ”Самара”, закликала присутніх не забувати про моральні цінності, і саме на їх основі будувати своє життя і свою державу.
– Об'єднуймось, не дозволяймо плюндрувати на нашу пам'ять, – звернувся до новомосковців голова громадської організації «За чисте місто» Д. Глущенко. – Ми не бидло, і не дозволимо зробити нас такими!
– Народ без минулого не має майбутнього, не можна позбавляти народ його цінностей, – сказала Н. Браженко, голова міської партії НУНС.
Не залишив нікого байдужим і виступ колишньої жительки Новомосковська, яка вже давно мешкає і працює в Німеччині. Приїхавши на батьківщину, вона випадково дізналась про знос пам'ятника і не могла не прийти на мітинг: – Я пам'ятаю, як 27 років тому тут ставили Літак, і коли я помітила, наскільки недоглянута прилегла до нього територія, зрозуміла, що це влада зробила спеціально для того, щоб налаштувати людей на забудову. У містечку в Німеччині, де я живу, є меморіальна плита на честь радянських воїнів. Поряд з нею – маленька капличка, де німці (!) співають українською «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!» на слова Лисенка. У Німеччині шанують кожен пам'ятник, як би хто до нього не ставився. Мені дуже шкода, що на Новомосковщині це не так. Я вирішила стати на захист пам'ятника Літак, і не їхати за кордон доти, доки не зміниться ситуація на користь пам'ятника, хоча можу залишитись без роботи.
Такому патріотизму жінки можна позаздрити. Треба і нам навчатися поважати себе, тоді може й міський голова не ставитиметься до нас, як до свого електорату, який потрібен йому лише на чергових виборах. Шануймося!