Не знаний, але не забутий

Не думай з тугою — їх вже нема,

З подякою скажи — були!..

Багатьом новомосковцям, які цікавляться літературою, зокрема пов'язаною із театральним мистецтвом, ім'я цього драматурга добре знайоме. Його творчості присвячено низку досліджень, а драматичні твори протягом тривалого часу залишаються у театральних репертуарах. Вважаю за доцільне познайомити з цим ім'ям широкий загал новомосковців. Людина, про яку піде мова, заслуговує на те, щоб ми, її земляки, добре знали і вшановували. Моя розповідь — про Григорія Максимовича Бораковського.

На шостому році життя хлопчик залишився без батька, і подальшим його вихованням опікувалась мати. Початкове навчання Григорій отримав у місцевій земській повітовій школі, а з 1856 почав навчатись у Катеринославській гімназії, яку закінчив з відзнакою — срібною медаллю, в 1863 році. Подальше навчання продовжив у Харківському університеті на медичному факультеті. Навчання тривало п'ять років. Тут, як і у гімназії, Григорій захоплюється театром. Як актор бере участь у студентському драматичному гуртку. У ці роки остаточно формується схильність Бораковського до літературної творчості. Він уважніше спостерігає дійсність, накопичує реальні сюжети із народного життя, вивчає побут, мову простого люду. На цей час припадають і його перші наукові публікації за фахом у часописі „Медицинский вестник”. По закінченні університету Григорій Бораковський одружується. На Волині на молодого спеціаліста чекає вакансія лікаря, туди приїздить подружжя, але вже у 1870 році вони опиняються у Новомосковську. Тут Григорій залишає свої літературні захоплення і посилено працює над докторською дисертацією. Невдовзі захищає її і отримує ступінь доктора медицини. Перед ним відкриваються чудові можливості кар'єрного росту науковця. Але раптова смерть дружини коригує плани. Бораковський залишається працювати лікарем. Його цінує повітова земська управа — призначає досить високу зарплатню (2000 руб.), залучає до розробки заходів для покращення повітової лікарської справи. Невдовзі Григорій Максимович одружується вдруге. Не зважаючи на занятість, він знаходить час і для драматургії. Пише водевіль на дві дії „Як жінки чоловіків морочать”. У кінці твору (54 сторінки) зазначено — „Новомосковськ, Катеринославська губернія. 1872 рік.” В 1876 році вже визнаного тридцятирічного лікаря обирають головою наглядової Ради Новомосковської жіночої гімназії. Вік гімназисток — 10-18 років. Бораковський створює у гімназії драматичний гурток і залучає старшокурсниць до участі в ньому. Протягом співпраці з аматорами він пропонує для гуртка дещо зі своїх ранніх доробок. Пише психологічну драму „Як долі немає — то й щастя минає” (1887). Згодом пише „Різдвяний вечір. Оперетка в одній дії за мотивами М. Гоголя”, видана в 1886 році Київською книгарнею П. Ф. Панчешникова (41 сторінка), водевіль „Де двоє цілуються, третій губ не простягай” об'ємом 54 сторінки. Тільки майже через два роки (19.03.1888) вона буде дозволена Одеською цензурою до друку.

Молоде життя вирує навколо нього, дає наснагу на творчість. Та зла доля знову його приголомшує — помирає і друга дружина. На руках залишається п'ятеро дітей. З часом, за порадою друзів, Григорій Максимович робить чергову спробу влаштувати своє сімейне життя — знову одружується. Але третя спроба виявляється надто невдалою — між подружжям немає порозуміння. Очікуване сімейне щастя з молодою дружиною обернулось розчаруванням, а невдовзі сім'я і зовсім розпалась. Необлаштований побут, порожнеча почуттів змушують шукати заміщення — і він знаходить його у праці, творчості…

З під його пера виходять „Влюблений Жид. Шутка-водевіль в одній дії”, психологічна драма „Із моря житейського” (1886), жартівливі твори „Оказія з пампушкою. Жарт в одній дії”, „Оказія з німцем”, „Як на лобі роги ростуть. Малоросійський водевіль в одній дії” (1886), „Лихом щастя не добудеш” (1887), історична драма „Маруся Чурай — українська піснетворка” (1887, 115 сторінок). Драма закінчується останньою реплікою Марусі: „ Я мертвець вже!… Тіло моє зосталося жити, а душа вже мертва!…” Чи не є це стан самого автора, пригніченого життєвими обставинами і прикрою звичкою. Пізніше (1892), вже після смерті Бораковського, про незвичайну долю Марії Гордіївни Чурай (Шурай) (1625-1653) напише драму М. Старицький (Ой, не ходи, Грицю.), але твір попередника залишиться неперевершеним.

Бораковський багато працює за фахом. Його, в якості експерта, постійно залучають до судових справ. Послугами шанованого лікаря користуються знать міста та повітове панство, його звідусіль запрошують до хворих. Він у постійних роз'їздах по селах не тільки Новомосковського повіту, а й Слобожанщини, Полтавщини. Особисті зустрічі, життєві події, реальні людські долі надають йому глибоких знань селянського побуту, колориту мови мешканців присамарських степів. Все це Бораковський використовує у своїй творчій кухні. Остання п'єса „Старі до молодих не підгортайтесь” написана в 1890 році. Більшість творів Григорія Максимовича відображають реальні життєві колізії, психологію, народні звичаї і нашого Присамар'я. Він не приховував цього, навпаки, зауважував у відповідних місцях твору: „Дія відбувається в однім з сіл поблизу Самари”. У передмові до збірника своїх творів писав: „ Я беру до своїх творів такі правдиві случаї, котрі доводиться бачити своїми очима тепер, і вивів своїх героїв такими ж, як їх тепер бачив, через те й мова їх така, якою вони справді балакають тепер”. Тому не дивина, що його твори слугують і будуть слугувати усім, хто вивчає історію, побут, психологію, лінгвістику, фолклор Південно-Східної України ХІХ ст.

Сучасники Бораковського схильно ставились до його творчих надбань. Ніби підсумовуючи їхні відгуки, І. Франко (1856-1916) у своєму оглядовому „Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року” писав: „ …шестиактною драмою „Маруся Чурай”… письменник довів, що в нього не „таланець”, а справжній драматичний талант. Йому вдалася тут така річ, яка не вдалася, приміром, Старицькому — викроїти з історії Хмельниччини драму, яка б, окрім чистого психологічного інтересу, ані разу не грішила проти історичного колориту… і далі … може вважатися одною з найкращих драм українського репертуару.” Люди старшого покоління пам'ятають цю п'єсу — у кінці 1940-х, початку 50-х вона нерідко звучала по радіо у вечірні часи у надзвичайно цікавому циклі передач того часу „Театр перед мікрофоном”.

Твори Бораковського розлітались із Новомосковська по всій Україні поодинці. За життя драматурга вийшов тільки один збірник (Львів,1888), в який увійшло, з цензурних міркувань, лише п'ять із десятка написаних ним п'єс. Його літературна спадщина займає гідне місце у вітчизняній драматургії, театральній культурі. Вже те, що корифей європейської літератури І. Франко не тільки звернув увагу на творчість Бораковського, а й дав їй схвальну оцінку, красномовно свідчить про її високий рівень.

Г. Бораковський усім своїм єством віддано слугував народу — як медик, фахівець високого рівня, — лікував людські тіла, літературною працею — лікував людські душі. Талановита, щаслива і скорботна, велична і приземлена, унікальна за своїми здібностями особистість нашого містянина займає почесне місце поряд з плеядою всесвітно відомих класиків української драматургії — з М. П. Старицьким (1840-1904), М. Л. Кропивницьким (1841-1910), І. К. Карпенко-Карим (1845-1907).

Встановити, де у Новомосковську знаходилось помешкання письменника, вже неможливо. Відсутність першоджерел, докорінні зміни у колишній забудові міста надійно поховали цю інформацію. Хіба що станеться диво. А поки що вискажемо припущення, що сім'я мешкала по вулиці Січовій (Головка), на якій селилися і інші поважні особи міста. А вже поважніше, ніж доктор медичних наук, лікар-практик, судовий експерт, письменник, у місті і проїздом не було.

Г.М. Бораковський передчасно помер у 1890 році у Новомосковську. Його тіло було поховане на міському кладовищі, яке до початку 1960-х років, вже не діюче, знаходилось вздовж колишньої вулиці Лихополевської, нинішньої Сучкова. Частину його колишньої території зараз займає багатоповерховий будинок Сучкова, 66а.

Достеменно відомо, в якому будинку свої останні роки Бораковський працював як драматург і постановник. Це колишня жіноча гімназія, зараз ЗОШ №8 (вул. Запорізька, зараз Шевченка, 8). Прикро, що на цьому будинку до цих пір відсутня відповідна пам'ятна дошка.

Ім'я новомосковця — Григорія Максимовича Бораковського заслуговує на щиру повагу і увічнення його пам'яті у рідному місті. Одним із гідних проявів нашої вдячності земляку — письменнику Бораковському — було б видання у нашому місті першого за минулі 120 років повного зібрання його творів (десь понад 600 сторінок). Це стало б помітною подією, позитивним сигналом для всієї України. Шанувальники його творчості мали б змогу проводити тут зустрічі, зібрання. Зроблене слугувало б і високій, надзвичайно важливій справі подальшого формування інтелектуальної аури, привабливості нашого чудового міста.

Автор виказує щиру подяку Наталії Василенко, старшому науковому співробітнику музею „Літературне Придніпров'я”, письменнику Миколі Чабану, Павлоградському краєзнавчому музею за допомогу у підготовці публікації.

Возможно Вам будет интересно

От