Подорожуючи степовими дорогами України, неможливо не звернути увагу на величні земляні споруди. Це – одвічні охоронці землі рідної – кургани. Нашій країні з курганами пощастило, їх тут більше ніж в будь-якій іншій европейській державі. Нам їх залишила історія степових і кочових народів, життя, яке вирувало тут багато століть тому. Деякі з курганів були насипані в середині третього тисячоліття до н.е., так що наші кургани – ровесники єгипетських пірамід. Кімерійці, скіфи, сармати та інші племена зводили кургани у степах Наддніпрянщини, але зараз за їх зовнішнім виглядом майже неможливо з'ясувати, до якого періоду вони належать. Насипаючи кургани, прадавні народи уславляли навіки своїх величних вождів, відважних воїнів.
Більшість з таких курганів розсипано по полях вздовж річки Татарки. Цікаво те, що мешканці тутешніх сіл називають їх «козацькими могилами». Але чому саме козацькими? Я вирішив з'ясувати це, звернувшись до історичної літератури.
Леонід Косенко у своїй книзі «Козаки. Лицарський орден України» пише: «Важливими спостережними пунктами за рухом татар у запорозьких козаків були могили. Більшість цих могил існувала ще до появи запорозької спільноти. В них було поховано представників знаті тих племен, які мешкали у причорноморських степах у давні часи. Запорожці користувалися ними як вже готовими земляними насипами і лише пристосовували їх для своїх стратегічних цілей. Для спостереження за степом вони споруджували також і власні земляні насипи, біля яких завжди влаштовували вали й рівчаки. Для спорудження таких насипів у запорожців існували спеціальні команди «могильників», тобто саперів».
Виходить, ці козацькі могили являли собою сторожові вежі. Помітивши рух татар, вартові на кургані запалювали сигнальне вогнище, яке передавало сигнал тривоги на сусідній курган, і так далі вглиб козацьких земель, попереджуючи про небезпеку. Віталій Сидоркін у своїй статті «Захисники Вітчизни та православної віри» так описує роль козацьких курганів у прикордонній службі: «У відкритому, безмежному, як океан, степу стародавні скіфські кургани слугували козакам добру службу. З їх вершин слідкували запорожці за пересуванням хижих татар та ногайців, котрі мали звичай нападати на табуни коней, отари овець, що мирно паслись та працюючих в полі селян. Тому як тільки запорожець подавав з кургану сигнал про небезпеку, працівники зганяли вози, заганяли волів всередину – і ось вже табір готовий». У такому таборі було більше шансів дати відсіч непроханим гостям.
Тепер зрозуміло, чому козаки розташовували свої сторожові пости на курганах вздовж Татарки. Зараз це Синельниківський район, а за часів козацтва саме тут пролягали кордони Самарської паланки. Річка сама слугувала кордоном, вона розділяла дикий степ навпіл: південна частина степу належала татарам, а в північній частині несли свою службу козацькі роз'їзди.
Одна з найвідоміших на всю Дніпропетровську область козацьких могил – тутешня могила «Майдан». Вона не є курганом, а являє собою залишки земляних валів козацької сторожі, яка була зведена на відстані 1,5 – 2 км від річки Татарки. Як вже відомо, ці землі в козацькі часи належали до Самарської паланки, яку під час правління останнього кошового Петра Калнишевського очолював Яків Гаркуша. За переказами, він і збирав козаків на раду саме в цій сторожі. Мабуть, звідси і назва могили. Але не тільки близькість ворогів спонукала до зведення цієї сторожі, бо й зараз «Майдан», за даними штабу цивільної оборони, є найвищою точкою Дніпропетровської області. Піднявшись на цю могилу в ясний день, в далечині можна розгледіти Новомосковськ, Дніпропетровськ і навіть селище Меліоративне. А недалеко від неї в полі стоїть майже зовсім розорений курган. Старожили місцевих сіл також підтверджують, що «Майдан» за часів Запорізької спільноти являв собою сторожу. Цікаво було б дізнатися, як вона виглядала в ті далекі часи. Анапович Олена у своїй книзі «Збройні сили України першої половини XVIIIст.» розповідає: «Козацтво вже на початковому етапі свого існування, активно боронячи свої землі, створило свою систему сторожової служби. Вздовж кордонів України в окремих пунктах, передусім на звичних для татар дорогах, шляхах, переправах, бродах і т. ін. створювались так звані форпости. Форпости складалися зі спеціальних приміщень – казарм з конюшнями, а також редутів – земляних укріплень з ровом і валом, замкнених або незамкнених, оточених рогатками і надовбами. Іноді редути робились з двох тинів, між якими засипалася земля. Кожен форпост у межах певного територіального району розміщував чергувальні вартові команди – «бекети» (пікети), котрі налічували, як правило, 3-4 козаків. Бекети були специфічною формою козацької аванпостної служби. Вони являли собою, по суті, спостережні пункти з караульними постами, які висувалися на південь від головних постів і розташовувалися на підвищених місцях, здебільшого на могилах. Чергування на могилах велося козаками вдень і вночі позмінно».
Тепер зрозуміло, чому ці стародавні насипи в народі називають козацькими могилами. Залишилось дізнатись час їх заснування, а точніше – час початку експлуатації їх козаками в якості вартових прикордонних веж. Місцевий краєзнавець Н. Слишик в одній із своїх статей пише: «Після 1736 року запорозькі козаки «викурили» з північних берегів ріки Татарки всіх чужоземців, а царська армія збудувала в гирлі ріки Самари лінію охоронних укріплень, встановивши тоді на берегах Татарки редути з глибокими ровами та високими брустверами».
Зараз вздовж її правого берега на десяток кілометрів розкинулось село Вільне (Синельниківський район п.а.), яке, до речі, вперше згадується в архівах як урочище з 1767 року. В цьому урочищі стояли тоді оборонні бекети, яких розкидано було по запорозьких землях приблизно 20 штук».
Автор книги «Козаки. Лицарський орден України» Л. Косенко приводить нам точні місця розташування всіх 20 сторожових бекетів, розташованих у паланках та урочищах козацького краю. «Із розкладу, зробленого запорозькими козаками 1767 року за наказом графа Паніна, видно, що козацькі бекети розташовувалися на двадцяти постах: на річці Кам'янці, біля правого берега Дніпра, поблизу колишньої Кам'янської Січі; в урочищі Темне, навпроти Нової Січі, в урочищі Лиса Гора, поблизу Микитиного Рогу, в урочищі Городище, тобто на острові Томаківка, у Голій Пристані, Тарасівці, Біленькому, на Хортицькому та Дубовому островах, у Кодацькій паланці, поблизу гирла Самари, в урочищі Садки, в урочищах Вільне та Займи, у Лучині, Жуковському, Богдановому, а також у місцях між Оріллю та Самарою, у Протовчанській та Самарській паланках». Як бачимо, тут також згадується урочище Вільне. Це мальовниче село існує і зараз на тому самому місці, понад річкою Татаркою, вздовж старовинних кордонів Самарської паланки. А на навколишніх полях подорожніх зустрічають немов застиглі у вирі часу кургани – козацькі могили.
Важко дивитись на те, як зникають ці історичні пам'ятки під колесами тракторів, зникають, втрачаючи свій старовинний могильний спокій, зникають, так і не відкривши свої одвічні таємниці. Більшість курганів України розташовано в зоні землеробства. Обробка землі за один рік зменшує їх висоту на 15 см. Й, можливо, колись, вдивляючись в далечінь степу, наш погляд не зупиниться на, немов вирваному з прірви часу, кургані і уява наша не намалює перед очима картини минулих літ. Встановлюючи пам'ятники нової історії, збережемо стародавні обереги рідної землі, які супроводжують нас з минулого в майбутнє.
