Ветеран війни, учасник бойових дій, інвалід війни 1-ї групи Андрій Павлович Македонський може багато чого розповісти читачам. У свої шановані 84 роки він має добру пам’ять, гострий розум, а головне – жагу до життя. Для нього немає нічого другорядного: його цікавить все, що відбувається сьогодні у місті.
Напередодні Дня Перемоги ми зустрілися з ветераном і попросили розповісти про буремні роки Великої Вітчизняної.
– Народжений я у Олександро-Ахтівці Устинівського району Кіровоградської області. Перед війною закінчив 7 класів неповної середньої школи, готувався вчитися далі, вступив до комсомолу, але квиток отримати не встиг – розпочалася війна.
Мені з товаришами у перші дні війни було запропоновано вступити до групи винищувального батальйону. Допомагати радянським військам погодилося 18 чоловік, які день і ніч вели чергування за селом на випадок засилання фашистами диверсійних груп, скидання запалювальних бомб. Про останнє нам, молодим добровольцям, необхідно було повідомляти пожежну команду, адже наближалися жнива, на полях дозрівав хліб, треба було рятувати врожай.
Тим часом із заходу сунули фашисти. Одного разу вони прорвалися через річку Інгул. Ми відкрили по них вогонь і затримали пересування німців на схід, до райцентру Устинівка, на цілих дві доби. Але вони все-таки перерізали дорогу до райцентру. Хтось встиг вирватися з оточення, але більшість селян опинилися в окупованому селі. Саме тоді прибув до нас Микола Гагін, колишній працівник райкому партії однієї із західних областей України. Він придивлявся до нас, вивчав, і врешті-решт ми стали співпрацювати. А робили ми ось що. У наше село зігнали багато військовополонених, які працювали на будівництві залізниці – різали скальні породи. Ми ж були хлопці кмітливі – дуже хотілося нашкодити німцям і допомогти своїм. От ми й ховалися поблизу річки Інгул, звідки полонені, запряжені замість коней по 10-12 чоловік, тягли діжку з водою для працюючих товаришів. – «Млєко, яйка,» – кричали ми, відволікаючи есесівців, і поки ті роззявляли рота у наш бік, полонені вже бігли до Інгулу, ховаючись в очереті. Звідти через плавні ми переправляли їх на протилежний бік, а там – шукай вітра у полі. Так ми врятували кількох чоловік. Один з них, на прізвище Хоменко, переховувався воднієї жінки, яка ризикувала своїм життям, щоб врятувати його. Повернувшись із фронту, військовик з нею одружився, а пізніше очолив наш колгосп. Гарний був чоловік, хороший господар, уже у 60-ті роки я, приїжджаючи додому, ласував медом з його пасіки.
Час ішов, група наша зростала – вже 22 молодих односельці стали її членами. На жаль, були у нашому селі і ті, хто пристав на бік німців. Юхим Богданов став старостою, були у нього і помічники, теж із місцевих. Німецький інженер квартирував у старости, і коли одного разу пішов купатися на Інгул, мій двоюрідний брат Петро прокрався через вікно до хати і забрав у нього пістолет з ременем і кобурою. Як уже викручувався німець потім перед командувнням – хто знає, але не думаю, що його за це по голові погладили.
Був і начальник жандармерії Марчик, який дезертирував з фронту. Цей душогуб заарештував і нашого керівника Миколу Гагіна, якого відвезли в гестапо і розстріляли…
Коли німці стали відступати за Дніпро, нас стали ганяти на правий бік ріки копати окопи. Один із прибічників старости Яків вислужувався перед фашистами так, що несила було терпіти. Ми з двоюрідним братом Данилом вирішили помститися катюзі й одного ранку в конюшні заступили його і покінчили з ним. Запхнули його у жолоб, закидали соломою – і зникли з почуттям виконаного обов’язку.
Вдома я забрався на горище і став чистити гвинтівку, коли раптом мама закричала: «Синку, навкруг хати німці і поліцаї!» Встиг я лише гвинтівку під дах заштовхати, як до хати зайшов…Яків, якого вранці ми прибили! Погано, видно, били, за що я і поплатився. Мене повели на розстріл.
Як сьогодні бачу сніг, іній на деревах, на траві, і я стою на краю обриву. Внизу – люди: хтось кричав, хтось плакав, комендант розпоряджається процесом, а мені стало так смішно! Я став істерично сміятися: мене, хлопчака, бояться фашисти! Німецький офіцер дістав парабелум і націлився мені прямо у лоб… От, думаю, гад, хоч би нижче взяв! Стріляє раз, другий, не попав, б’є по голові рукояткою, я падаю у яму, і навздогін мені летять кулі, я втрачаю свідомість… Та, видно, потрібен я був на цьому світі, не судилося вмерти юним. Мій двоюрідний брат Микола, по закінченні розстрілу, помітив, що я ворухнувся, і як тільки мучителі поїхали, накинув на мене куфайку, а як стемніло, витяг з ями і огородами, через Інгул, переправив до своєї тітоньки, де ми удвох і переховувались.
Незабаром стало чути гуркіт фронту, наближались наші війська, був кінець 1943-го, початок 1944-го року.
Почалось звільнення нашої місцевості. А 27-28 лютого почалося форсування ріки Саксагань нашими військами, звільнення Устинівського, Долинського районів. У цей час ми пішли назустріч визволителям у складі добровільного винищувального батальйону Устинівського району. Я був старшим групи. На прохання командира однієї з дивізій радянської армії ми допомагали нищити залишки німців, що переховувалися у посадках. З завданням справились на «відмінно», взявши у полон 280 фашистів.
Потім ми охороняли млин, стратегічно-важливий об’єкт для арміі, який забезпечував передові частини крупою та борошном. В одну з таких ночей Льоня Умрихін, наш товариш, стояв на посту, і у перестрілці з німцями отримав розривну кулю у живіт. На жаль, до Устинівки, де був госпіталь, доправити бойового товариша не встигли: він помер на наших руках. Вже після війни я випадково зустрівся з його сестрою, секретарем сільської ради, якій я у подробицях розповів про смерть її брата.
З тих пір ми воювали разом з 58-ю та 228-ю стрілковими дивізіями, правим крилом третього Українського фронту.
От так я набував досвіду військовослужбовця, не будучи призваним у діючу армію. Тому коли став ним, вже знав, що таке війна. Згодом звільнили Кіровоградщину, а я потрапив у звільнений Миколаїв. Пізніше – у 35-у гвардійську стрілкову дивізію, 26-й стрілковий полк на дуже короткий час: тут мені присвоїли звання сержанта і призначили командиром 1-го кулеметного відділення. Восени 1944-го року я потрапив у 100-й окремий радіобатальйон Українського округу. Служба дуже відповідальна – ми охороняли повітряний кордон нашої Батьківщини. Тут я прослужив до демобілізації – до 1951-го року.
Перемогу зустрів на території Польщі – недалеко від Перемишля. Стрілянина, загальна радість, яку неможливо передати словами!
У відпустку я зміг приїхати лише у 1950-у році…
Але це була молодість, і всі труднощі нами легко долалися. Ми думали про обов’язок стосовно розбудови країни, мріяли про щасливе мирне життя, яке навчилися цінувати за роки кровопролитної війни. Нехай ніколи не повториться цей жах на землі!