П’ятого грудня патріарху літературної Дніпропетровщини, невтомному працелюбу, філософу М.А. Миколаєнку виповнюється 95 років. Низький уклін Вам, Миколо Антоновичу, від усієї творчої інтелігенції Новомосковщини! Нехай зимові дні подарують Вам теплі й радісні почуття, Всевишній – силу і здоров’я, а Муза благословить на нові талановиті збірки!
Все своє життя Микола Антонович світить людям своїм щирим серцем, потужним творчим потенціалом, розмаїттям порушених тем, барвистою та багатою мовою, любов’ю до людей та рідної України. Незважаючи на те, що «кружляють чайки сиві», як і він, «над сивою його головою», в душі він – молодий.
Стежки дитинства поета та пора юності починалися в селі Мар’янівка Лозуватської сільради, що на Криворіжжі. Багатодітна сім’я, вічні нестатки: «столочив тирло, вимок у багнюці, всього зажив – і гуль, і синяків». Коли пішов у школу, часто ловив себе серед гомону трав, шепоту важкого колосся, брязкоту шабель. Вчителі сприяли тому, що хлопець у своїй вразливій душі закарбував славетну історію рідного краю, полюбив поезію.
Творчі сили почав пробувати ще в середніх класах. А вірш «Дівчині», який було написано в 9-му класі та надруковано у міській газеті «Червоний гірник», ще й сьогодні бентежить серце сивочолого солов’я: саме за цю поезію, яка перемогла на Всеукраїнському конкурсі як кращий літературний твір серед школярів, він був премійований екскурсією по Радянському Союзу. Нам сьогодні важко уявити, що вона значила для юнака, який далі свого району ніде ще не бував. Саме ця екскурсія дала можливість осягнути небачену і зовсім іншу, ніж в його селі, красу.
Згодом Миколаєнко з відзнакою закінчує Запорізький педінститут і одержує направлення в аспірантуру – та небачена війна обпалила його долю кулеметними та автоматними чергами, вибухами снарядів. Після закінчення зенітно-артилерійського училища командував взводом, батареєю, був начальником штабу дивізіону. В кінці війни послав свої вірші Максимові Рильському. Відповіді не отримав, гадав, що лист не дійшов. Та в лютому сорок шостого, коли вже повертався з фронту додому, у потязі купив журнал «Україна» – і не повірив своїм очам: там було надруковано півтора десятка віршів «солдата з Кривого Рогу».
В 1960 році разом з дружиною та дітьми переселяється до Дніпропетровська, де працює головним редактором видавництва «Січ», а з 1963 – головним редактором художніх програм обласного телебачення. За своє довге літературне життя з якими тільки творчими зірками він не зустрічався – Якубом Коласом, Петрусем Бровкою, Олександром Твардовським, Олександром Фадєєвим, Петром Проскуріним, письменниками Туркменії, Грузії, Фінляндії та іншими. Проте найближчими були українські. З багатьма з них він товаришував, а Володимира Сосюру навіть правив. Багато поезій покладено на музику відомими композиторами.
До свого 90-річчя Микола Антонович без сторонньої допомоги за гроші з пенсії видав чотиритомник «Віща зоря», який дуже високо оцінили не лише читачі, а й літературознавці та письменники. Ірина Цюп’як так відгукнулася про неї: «90 лебедів чистих, як перший сніг, білих, як аркуші ще не написаних поезій, пролітають над сивиною у Вічність. Задивлений у небо, вкорінений у землю всім козацьким єством, невтомний працелюб, філософ, Майстер Слова, стоїть Поет доби незалежної України в радості й зажурі. Мовби проводжає у майбуття нові покоління творців теплим акордом: «Я проводжаю лебедину зграю, аби їй крила поглядом зігріть». А до 95-річчя вийшла третя книга досліджень творчості українського письменника «У сяйві Замцерли», куди ввійшла й моя робота «Я квітчаю рядок, наче мама пасхальну ікону», присвячена творчості патріарха поезії Дніпропетровщини, одного з найглибинніших поетів України.
Валентина Тимощук
