Тимко

Бувальщина, записана за мотивами розповіді людини похилого віку.

Зимовий вечір 1950 року. Сидимо з бабусею Ганною в кухонці. Кімнатка невеличка – всього понад 9 квадратних метрів. В ній містились плитка з грубою, кухонна тумбочка, обідній стіл, за яким сім’я обідала, а ми з сестричкою Валею робили уроки, поряд ще й ліжко бабусі. Тато у своїй майстерні робить на замовлення чергову шафу.

Матуся порається поміж тумбочкою і плиткою – готує балабушки. Дехто їх називає пампушками, а у нашому кутку тільки балабушками. Ось вона дістає жаровню із духовки, складає балабушки у керамічну макітру з кришкою, щиро здобрює їх потовченим з олією часником, ставить на лежанку і вкриває подушками. Я слухаю бабусю, а все моє єство тягнеться до макітри. У кімнатці відчувається спокусливий запашний дух випічки і часника. Та чекати треба ніяк не менше години, а то й до ранку. Залежить від моєї попередньої денної поведінки, стану у шкільному щоденнику та настрою мами.

Бабуся розповідає без емоційних сплесків. Голосом тихим і неквапливо…

Тоді я була, мабуть, такою, як ти зараз. Збирались зимовими вечорами у нашій хаті дехто з дідусевих побратимів по роботі, теж ковалі. Сиділи попід стіною на лавці за столом. На столі світиться каганець. У кутку, перед іконами горить лампадка. У кімнаті сутінки. Тоді в усіх так було. Життя було таке.. Дідусь Тимко любив компанію. Сидять чоловіки, ведуть розмови про життя, про свої справи. Буває так начадять тютюном, що й дихати нічим. Якось дід Савка розповідав, що коли ще були запорізькі козаки, то приїздили до нашої Самарі замовити шаблі, гостряки для списів, стремена чи підкови. Багато чого робили самарські ковалі. І дід Тимко замолоду все умів робити. Кузня його стояла на битому шляху у кінці Воронівки. Де зараз Упорний провулок. Якось до нього завітав один із начальників Кодацької фортеці, польський шляхтич Шилковський. Кінь під ним справний. А сам набундючений, поважний.

Каже: Чув я, що ти, Тимоше, гарний коваль, добре знаєш свою справу. Покажи-но мені, що ти вмієш зробити таке, чого інші ковалі не можуть. – Не знаю, – каже дід,- що вам й сказати. Я такий же коваль, як і інші. Всі ми, самарці, працюємо гарно. Ні козаки – запорожці, ні гніздюки, ні хуторські на нас не ображаються. Живемо, слава Богу, в злагоді. А зробити можу все, що вам, пане комісар, потрібно. Ось Шилковський і каже: Бачив я у свого товариша лицарський шолом. Це правда, що ти його зробив? Було таке, – каже дід, – було. Років зо два тому. Вже точно не пам’ятаю. Дуже він мене просив. Та й заплатив, спасибі йому, справно. Он бачите, пан комісар, отих волика і теличку. Так ось, я їх купив за того шолома. – Ну що ж, слухай тоді, у чому моя потреба. Зроби мені теж шолом. – Але до нього зроби ще й інші лицарські обладунки – лати, наплічники, наручники і все інше. Похитав дід головою. Ні, – каже, – не можу. Надто копітка то робота. Дуже хитромудра. Чеканити треба. Та й бляхи гарної у нас нема. Де вже нам її взяти? – За бляхою, – каже шляхтич, – справа не стане. Дам я тобі бляху і все, що потрібно, і малюнок теж дам. Та дід відмовлявся. Не хотів встрявати у складне діло. Все ж, коли комісар запропонував спокусливу ціну, погодився зробити те, що він замовив. От через місяць, чи більше комісар приїздить подивитись, як у Тимка йде робота. А дивитись ще нема на що. Тимко тільки-но приладнується до роботи – інструмент, причандали різні робить. Іще через місяць Шилковський знову приїхав. А дивитись все ще ні на що. Розкричався гнівно: Я, – каже, – нагайкою шкуру з тебе спущу. А то й на палю звелю посадити. Лайнувся по-своєму – Пся крев! Та й подався з двору. Поникнув Тимко головою. Чухає потилицю. – Мабуть, – каже родині, – тікати нам кудись треба. Бо зведе нас шляхтич із білого світу – надто вже нетерплячий. Затужили жіночки не своїм голосом. Обхопили діточок та тужать так гірко, що хоч пропадай у відчаї. Який вже там обід, яка вечеря. Та й сон не бере. А ніч, як рік. Здається, і кінця їй не буде. Проспівали перші півні. За вікнами почало сіріти. З другими півнями заграла світанкова зоря. Слава Тобі, Боже, ніч закінчилась. Зарожевів небокрай. Сяйнули сонячні промені. А Тимко вже у кузні. Роздмухав горно, бляху вимірює, викройки розмічає. Тільки-но налаштувався до роботи, а воно як зашумить, як блисне, як загримить. Розкололося небо над кузнею – і упав Тимко, як підкошений і лежить без тями. А з неба як із відра полило. Світа білого не стало. Чорні хмари по самій землі стеляться. І вітер знявся такий, що дах з кузні вмить знесло. Горно згасло, бляху вітер підняв і поніс слідом за покрівлею.

Як несподівано стихія налетіла, так вона й ущухла. Пронісся вихор, та так мудро, що тільки Тимкова кузня його повну силу і відчула. Прийшов до тями і страждалець. Відкрив очі, глянув довкола і не впізнав, де він знаходиться. Руїни кузні, руїни багаторічних зусиль, руїни життя чорніли там, де ще мить тому існував живий осередок праці, джерельце добробуту всієї родини.

Підвівся Тимко, підняв голову, подивився в небо, гірко промовив: – Господи, за що Ти караєш… Та й почвалав поволі додому. Сів на лаву, обпер лікті на стіл, звісив голову між долонями, мовчить, тільки сльозинки кап, кап… – Господи, за що… Родина нишком по кутках причаїлась.

В обідній час зайшли до Тимка друзі ковалі. Принесли горілки. Присіли поряд за стіл. Помовчали, не наважуючись порушити тишу. Потім один з них каже: – Слухай, Тимофію Васильовичу, давай по трішечки, біда вмить відступить. Сльозами горе не здолаєш. А ну, самарці, вип’ємо по чарці, а там разом щось і змитикуємо.

Тимко мовчить. Ніби й не чує, й не бачить нікого. Зрештою підняв голову, оглянув друзів і каже: – Спасибі, побратими, за ласку. Та пити не буду. Не час зіллям бавитись. Не та нагода. Так і розійшлися ковалики ні з чим.

З першими півнями Тимко вже був біля кузні. Розтягував колоди, збирав розкиданий інструмент, залишки бляхи. Налагодив горно, підлатав міх.

Як сонечко зійшло, до нього почали приходити ковалики. Зійшлося їх стільки, що, здавалось і роботи на всіх не стане. Працювали мовчки. Їм не треба було підказувати, самі знали що до чого. Десь за тиждень кузню Тимка відновили, ніби нічого з нею й не трапилось. Ось тільки злизана Нечистим бляха чорною гадюкою гризла Тимкове серце. У вільну годину пішов до знайомого чумака порадитись. Він чоловік бувалий – багато де був, багато чого бачив, можливо, щось підкаже. Та хоч і був чумак людиною обізнаною, втім про бляху нічого порадити не міг. Час минав, тривога все більше дошкуляла Тимкові. Усі наявні листи бляхи Тимко використав. Їх вистачило на шолом, наплічники і одну понож, а ось на лати і інше бляхи не було. Побратими-ковалики радили йому розплескати старі підкови і склепати з них бляшані листи. Не знали вони, що Тимко вже робив такі спроби. Бляха виходила різної товщини, крихкою, тріскалась на звивах.

Термін приїзду Шилковського наближався, а з ним наближався і час тяжкої розплати. Тимко не сумнівався, що гострої палі йому не уникнути.

Наближався день святого Миколи Чудотворця. Тимко три дні постував, помився у діжі, а четвертого дня ще на зорі одягнув усе свіже, вистояв перед іконою Спасителя і пішов до Троїцької церкви. Відчувалось свято – служіння йшло з урочистим піднесенням, спів линув від розчуленої душі лагідно і смиренно. Як проспівали Отче наш, Тимко відійшов на сповідь. Покаявся у вільних і невільних гріхах, особливо, що не може виконати замовлення. Поцілував у батюшки хреста, причастився. Опустив у кружку трошки грошей на храм Божий, вийшов з церкви, перехрестився тричі на хрести та й пішов додому. І стало у нього легко на душі й радісно на серці. Тільки у двір увійшов, а з хати рідні один поперед одного назустріч йому біжать. На обличчях в усіх посмішки сяють, а очі сповнені щастя. Зойкнуло у Тимка серце, заколотилось. А на шию жіночки повисли і цілують несамовито. Зайшли в хату. Дивиться Тимко – і очам не вірить. На столі стопкою листи бляхи лежать. Ті самісінькі, котрі вихором занесло. Синочки, десяти і дванадцяти років, Василько та Миколка героями стоять, чекають, поки батько запитає, що за дива у дворі кояться. Доповів Миколка. Простежили вони по слідах, куди вихор подався, та й почали вести пошук. Кожного дня оглядали довкілля, відходили в степ все далі й далі. Ось уже і Вільне з Мар’янівської гори видно, а того, що шукають, – і сліду нема. Зайшли в село, побачили на вулиці хлопчаків свого віку. Запитали, чи не бачили, чи, може, чули щось про бляху. Хлопчаки і розповіли, як до мірошника на город бляха з хмари падала. Пішли гуртом до мірошника. Вислухав він Миколку, каже:Так я ж Тимка добре знаю. От які ви молодці, що прийшли до мене. Беріть бляху, мої вітання та нехай Тимкові Бог допомагає.

До приїзду Шилковського усе було готове. Забрав він свої лицарські обладунки, розплатився чесно, зізнався, що не чекав, що Тимко зможе зробити такі складні речі. – У самій Польщі, – сказав він, – тільки чеканники, куди там ковалям, здатні на таке.

Десь у 1997 році я був у Кракові. Колись він був столицею Польщі, а зараз один із найпривабливіших туристичних міст Європи. Відвідав Національний музей. Велична будівля на березі Вісли. Знайомлячись з експонатами, увійшов до зали ХVІ-ХVІІ ст. Стоїть декілька лицарських обладунків. На табличках написи – цей зроблено там-то, той іншого виробника, а під одним напис – походження невідоме. Навіть не фахівцю помітна якісна різниця, дещо інший стиль виконання – простіший, без оздоблень.

І прокинулися спогади, і зароїлися думки, і припущення завирували …

Шляхи Господні невідомі…

Можливо, Вам буде цікаво

By