Ми настільки звикли до жахливого стану українських, і, зокрема, новомосковських доріг, що вже майже й не скаржимося. Дехто з нас вірить владі і думає, що міський бюджет й насправді не в змозі забезпечити якісний ремонт. Інші вважають, що гроші, спрямовані на ремонт, банально розкрадаються.
Знайти істину майже неможливо, та й справа це зовсім інших служб, але, сплачуючи транспортні збори та й взагалі податки, ми начебто повинні бачити їх у вигляді будівництва нових та ремонту існуючих доріг. Проте нам доводиться лише оминати старі та запам’ятовувати розташування нових сюрпризів на вулицях міста. Можливо, це обходить лише водіїв, але на міських пішохідних тротуарах ситуація аж ніяк не краща. Та й жіночих підборів зламано не менше, ніж пошкоджено автомобільних коліс. Однак, якщо проїжджою частиною хоч якось та хоч інколи опікуються, то про пішохідні доріжки, мабуть, з часів Радянського Союзу ніхто й не згадував. Тим паче, що велика їх кількість сама по собі є проїжджою частиною, адже тротуарами, як такими, у нас і за кращих часів не дуже переймалися. По суті, пішохід завжди сприймався як позашляховик, який і так скрізь пройде. Мабуть, ті, хто проектував тротуари та має за це відповідати, навряд чи ходили пішки. Інакше виглядали б наші вулиці і двори по-іншому. А в сьогоднішніх будівників «доріг у світле майбутнє» аргумент той самий — бюджет не гумовий. І начебто можна було б знайти в цьому ґрунтовну об’єктивність і надалі вважати, що на сьогодні будівництво тротуарів та озеленення міста є нездійсненним завданням. Натомість, за тих же умов, у нашому ж місті ми маємо хороший приклад — алею по вулиці Сучкова, відрізок між вулицями Радянською та Червоноармійською.
Ні для кого не секрет, що вона була відновлена за рахунок приватних підприємців, які є власниками магазинів на цій алеї. Між іншим, тих, хто також сплачує у міський бюджет податки, а потім ще й за власний кошт робить те, заради чого й відраховує щомісячно частину своїх прибутків. Але головне — це результат. А результатом є архітектурна композиція, яка має повне право претендувати на кращий тротуар у місті. По-перше, увесь ряд магазинів має однотипну будову і вигляд, що тільки додає враження закінченості на відміну від пістрявості інших ділянок «червоної смуги». По-друге, зелена частина алеї із маленькими майданчиками відпочинку, обладнаними зручними лавками, є одним із небагатьох місць, де можна перепочити або посидіти ввечері під ліхтариком. Зелені газони й молоді берізки, квіткові клумби та фігурні кущі чудово гармонують та прикрашають одну з центральних частин міста.
Однак хтось же має за всім цим доглядати. Можливо, не кожен зверне увагу, що тут панує надзвичайний порядок. Може навіть виникнути враження, що там цілодобово працює добрий десяток комунальних працівників, але насправді з усім цим господарством справляється лише одна людина — Анатолій Іванович Гуртовий — колишній вчитель історії ЗОШ №17, що на Животилівці. Нині пенсіонер, який віддає перевагу активному способу життя, аніж заслуженому відпочинку, працює на цій алеї вже другий рік. Одна людина, якої на тлі міської метушні ніхто й не помічає, з ранку до вечора віддає всі свої сили на догляд за чистотою та красою на майже 5 тисячах квадратних метрах закріпленої за ним території. До того ж, на кожному з них літній чоловік відпрацьовує із повною самовіддачею. Всі зелені насадження та ландшафтні композиції — справа рук Анатолія Івановича. Весь робочий тиждень на алеї кипить робота: підстригаються та поливаються газони, висаджуються квіти та підрізуються кущі троянд, прибирається сміття з тротуару та зі сміттєвих урн.
Зате ми інколи бачимо на вулицях міста комунальні «помаранчеві жилетки», які тільки пил підіймають та ще можуть бордюри побілити до травневих свят. Звісно, і те на користь, та це такі ж наймані працівники, але здається, що їхню енергію можна було б використовувати більш корисно. В першу чергу, їм, мабуть, треба ставити більш конкретні цілі, щоб можна було перевірити результат роботи, а не за чоловікогодинами оцінювати зроблене.
Це є прикладом того, що одну справу можна робити по-різному. Головне — з душею підходити до її виконання. У Анатолія Івановича завжди було особливе ставлення до роботи.
Його колишні учні розповідають, що сам не звиклий до байдикування, він, як класний керівник, завжди залучав і їх до активної праці та виховував у молодого покоління почуття відповідальності. Вже з 5-го класу Анатолій Іванович знаходив для них підробіток на трубному заводі на пакуванні посуду в цеху емальованого посуду. Тож вони не дивуються, коли й сьогодні бачать свого вчителя за справою та згадують про нього із вдячністю не лише за отримані знання з історії, а й за прищеплені практичними прикладами вміння.
Якби всі ставилися до своєї справи так само, як Анатолій Іванович, то, мабуть, і Україна була б схожа на центр Європи. Сумно констатувати, але це нам ще довго не загрожуватиме. А ті можновладці, які вважають, що будівництво доріг і тротуарів та наведення порядку у місті — нездійсненне завдання, мають можливість спитати як це робиться у підприємців та в звичайних двірників.