Ще кілька тижнів тому вони навіть і не знали про існування один одного. Командир екіпажу молодший лейтенант Микола Лактіонов працював начальником бурової ділянки та шукав на Придніпров’ї водоносні шари. Старший механік-водій сержант Денис Звєрєв будував багатоповерхові будинки, а навідник — солдат Віктор Олексенко на своїй рідній Полтавщині орав землю та вирощував хліб. А сьогодні вони — один із найкращих танкових екіпажів.
Перші дні були найважчими, пригадує молодший лейтенант Микола Лактіонов, який закінчив військову кафедру при Національному гірничому університеті понад десять років тому, тож відновлювати належні навички та вміння йому було нелегко, ще й за дуже короткий час і без звички до армійських буднів.
– Я лише можу поспівчувати командиру нашої роти, якому в ті дні вистачало витримки та такту по кілька разів пояснювати нам доволі прості речі, – згадує він.
– Мені повістку з військкомату принесли о шостій ранку, – долучається до розмови сержант Денис Звєрєв. – Я не відразу зрозумів, що мене знову призивають до війська, але остаточно усвідомивши, що трапилося, я без краплини сумніву прийняв рішення, що захищатиму Батьківщину. Зрозуміло, що дружина не була в захваті від такого перебігу подій. На роботі поставилися з повним порозумінням. Періодично телефонують, хвилюються, на днях на банківську картку перерахували заробітну платню. Якщо б три роки тому мені сказали, що я повернуся до свого рідного підрозділу і знову сяду за важелі танка, я б не повірив.
Трохи осторонь присів навідник екіпажу рядовий солдат Віктор Олексенко. Перериваючи товариша, зауважив: – А я хвилююся за рідних. Зрозумійте, в селі роботи багато, треба сіяти, городину садити, а хто все це робитиме? У нас весна та літо весь рік годують. Недарма кажуть: що посієш, те й пожнеш. Дякувати односельцям, вони допомагають, жінку сам на сам з проблемами не залишили. А так усе гаразд, годують непогано, в наметі все необхідне є, а головне — без діла не сидимо, бойова підготовка і вдень, і вночі. Я служив у Національній гвардії після її розформування у Новограді_Волинському, пальців однієї руки забагато, щоб порахувати, скільки разів стріляв штатним пострілом. А тут за два місяці і вже двадцятий раз.
– Так і є, — підтверджує сержант Денис Звєрєв, – за час строкової служби я лише 20 кілометрів наїздив, паливо рахували по краплинах, а зараз понад 600 км і заливай, скільки потрібно.
– Нам пощастило, — продовжує розповідь молодший лейтенант Микола Лактіонов, – командири підрозділу відразу сформували наш екіпаж. Інших тасували, підбираючи за психологічною сумісністю один до одного. А ми практично з першого дня разом.
Ніщо так не зміцнює бойовий дух та не надає впевненості, як напружена бойова підготовка, стверджують хлопці. За доволі короткий час вони стали справжнім екіпажем, адже їх об’єднує бажання захищати свою країну.
