Так говорить народне прислів’я. І з ним важко не погодитися. Практично в умовах неоголошеної війни живе сьогодні Україна, щодня втрачаючи своїх найкращих синів. Волонтери активно включилися у роботу із забезпечення армії всім необхідним, чого через неповоротку бюрократичну систему не може надати держава. Є величезна кількість прикладів, коли малий та середній бізнес, громадяни різного соціального статусу взяли на себе забезпечення війська. Оперативно налагоджено збір речей, амуніції, продуктів харчування, відточено до дрібниць доставку зібраного до зони АТО… Наскільки активні у цьому сенсі новомосковці, ми запитали у них на вулицях нашого міста.
Віталіна, домогосподарка:
– Колись слово «армія» для мене було абстрактним поняттям. Тепер, коли говорять «українська армія», я бачу свого сусіда, брата, чоловіка… Для мене всі ті чоловіки, які жертвують свої життя на сході країни, – то члени моєї родини. Тому чи може тут взагалі виникнути питання про допомогу? Це як спитати – чи годуватимеш, одягатимеш, захищатимеш свого сина? А там, у Луганській та Донецькій областях, воюють сини українського народу. Допомога їм – це не просто обов’язок, це реалізація великого материнського інстинкту, який є у кожної української жінки.
Ярослав, дизайнер:
– Безсумнівно, ми маємо допомагати нашим воякам. Бо якщо будемо чекати, доки держава це зробить, то вороги будуть не тільки в одному регіоні, а й по всій Україні. Не лише я, а й мої друзі активно допомагаємо армії, і будемо й надалі це робити.
Дмитро, підприємець:
– Я вже допомагаю армії. Кондитерські вироби, які виготовляємо, поїхали у район Слов’янська. Вважаю, що кожен українець зобов’язаний внести свою частку у перемогу. А як же інакше? Нам доводиться розраховувати на себе, тому лише єдність і згуртованість, взаємодопомога та патріотизм допоможуть нам якнайшвидше звільнити українську землю від терору.
Ольга Іванівна, пенсіонерка:
– А хто ж як не ми допоможе нашим військовим? Звичайно, ми маємо підтримати наших захисників, які сьогодні стоять на передовій. Саме через це ми почуваємося захищеними і живемо звичайним життям. Ви ж бачили, які руйнування зараз на Донеччині, не дай боже нам такого! Тому я чим можу допомагаю: відправила ковдру з подушкою, консервацію, солодощі… Планую незабаром ще посилочку зібрати.
Оксана, комплектувальник:
– У мого чоловіка однокласник зараз в зоні АТО, і він часто розмовляє з ним по телефону. Як кажуть, з перших вуст знаємо, що там відбувається. Не завжди на передовій хлопці нагодовані, не дуже добре вдягнуті та забезпечені всім необхідним. Ми ще не допомогали нічим, але зараз шукаємо людей, котрі зможуть передати в зону бойових дій і наш гостинець. А що передати – вже склали список найнеобхіднішого. Завдяки нашим захисникам маємо змогу працювати і заробляти копійчину.
Олександр Васильович, водій:
– Я вважаю, що свою армію має утримувати держава. А люди мають працювати і відраховувати податки, які йтимуть до бюджету, а потім розподілятимуться в тому числі і на армію. Не настільки багаті наші люди, щоб останню копійку віддавати.
Галина Семенівна, кравець:
– Звісно, треба. На те багато причин, але найперша – щоб солдати відчули, що про них не забули. Щоб знали – там, на мирній землі, за них турбуються, про них думають. Нехай знають, що нам не байдуже, що ми підтримуємо їх не дивлячись ні на що. Я знаю, що вони зрадіють найменшому дарунку, адже кожен пакунок – це свідчення того, що хай попереду – вогонь, але позаду – наше плече.
Людмила Федорівна, юрист
– На мою думку, сьогодні небагато знайдеться людей, котрі не розуміють, що існує велика загроза вторгнення в Україну армії сусідньої держави. Тому ми зобов’язані підтримувати військових. Моя родина допомагає нашим бійцям не лише матеріально: нещодавно син здав кров для поранених, які знаходяться у лікарнях обласного центру. І він розповідав, що черги були надзвичайно великими. Медики навіть просили приходити не лише тоді, коли вони оголошують про допомогу, а й в інші дні, коли менше людей, щоб не вистоювати годинами у черзі. От вам приклад високої громадянської свідомості людей.
Валентин, кухар:
– В мене нема віри до тих численних волонтерів, які збирають гроші. Може, я не правий, але чомусь не дуже вірю, що ці кошти будуть витрачені на потреби армії. А от продукти – купив один раз, коли біля АТБ їх збирали активісти.
Валентина Петрівна, філолог:
– Відношу себе до «диванної» армії, як нас називають на молодіжних форумах. І мені соромно, що я не можу бути там, де сьогодні точаться бойові дії. І вік вже не той, і здоров’я слабке… Але всім серцем з нашими захисниками, які кладуть своє життя за незалежність України. І це не високі слова. Ми дійсно виборюємо свободу, а вона, як відомо, потребує жертв. На жаль. Забирає у нас кращих з кращих, справжніх патріотів, які понад усе люблять свою землю. Сльози душать, коли безвусе хлоп’я, в якого ще немає своєї сім’ї, каже, що готовий пожертвувати собою за мирне життя своїх племінників. Ці хлопчики достойні найвищих нагород і найбільшої шани. Тому наші передачі на фронт – це найменше, що ми можемо для них зробити. Моя родина допомагає військовим. Може, не так, як хотілось би, але робитимемо це й надалі, щоб якнайшвидше здолати нечисть, яка плюндрує українську землю.
Розмовляла Тамара Харківських
