Ніби ж і немає війни, немає голоду і розрухи, а молодь і сьогодні народжується з імперативом: врятувати для майбутнього – мову, культуру, пам'ять. Боротися. Протистояти. Молодь на Заході народжується з імперативом: вчитися. Дбати про своє здоров'я і гармонійний розвиток. Поважати культуру стосунків у суспільстві. Передавати ці правила своїм дітям. А про збереження мови, культури, пам'яті вже подбали їхні держави. І захист цих окремих національних і універсальних світових цінностей передано відповідним інституціям ЄС.
Нині Брюссель теж працює над створенням «спільного простору» – спільного для цивілізованих країн освітнього простору. І в цьому просторі розробляє проект реформи університетської програми «Сократес-Еразмус», яка має перетворитися з факультативного навчання в університеті іншої країни впродовж кількох місяців на закріплене законом обов'язкове навчання всіх без винятку студентів – громадян ЄС – за кордоном не менше, як один рік. Сократ – Еразм – це інтелектуальна парадигма європейської культури, яка починається зі слів Сократа: «Я знаю тільки те, що я нічого не знаю». А на початку того XVI століття, впродовж якого основним інтелектуальним звершенням нашого північного сусіда було проголошення Москви «Третім Римом» (Перший на той час залишив дещо більший культурний набуток для людської цивілізації, а Другий з Константинополя став Стамбулом), Еразм Роттердамський вже захищав невід'ємне право людини на самостійну думку, на свободу сумління і свободу пізнання.
Радянських студентів, як відомо, посилали збирати морожену картоплю на вкритих інеєм полях або перебирати капусту на овочевих базах , – звідки «родом» і частина нашого політикуму. Пам'ятаю, як ми, аспіранти Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Академії Наук України , розгублено стояли серед гори такої ось гнилої капусти. І з «висоти» своєї партійної величі поглядали на нас комсомольські керівники в білих плащах і чомусь обов'язково в чорних лакованих черевиках. Сьогодні ці фантомаси , ці білі плащі в лакованих черевиках опинились у владі. Сьогодні ці білі плащі в лакованих черевиках прирікають нову молодь на нову гнилу капусту, – якщо не матеріальну, то ідеологічну, – але з тими самими міазмами. А Європа просто змушує свою молодь їхати з Лондона до Афін, з Рима до Стокгольма, з Мадрида до Берліна. Вимагає як мінімум знання двох європейських мов (тепер серед цих мов фігурують «нові європейські мови» – польська і чеська. Словенська й болгарська). Зобов'язує до осягнення інших культур. Зрештою, у Європі вже від 10-11 років школярі проводять частину літніх канікул на курсах іноземних мов за кордоном. Бо майбутнє, – людське майбутнє, – не за вакуумними бомбами, а за знанням. За кваліфікацією. За професійністю.
Але українські студенти, якщо потрапляють до європейських університетів, змушені долати інші дистанції: не від Сорбонни до Оксфорду, а від кас у супермаркетах і миття підлоги в барах – до лекцій. Якщо вистачає часу. І сил.
У себе ж на Батьківщині вони змушені й нині боротися за право розмовляти мовою своїх батьків. А в їхні вуха вливається каламутний сель «потоку несвідомості» борців за російську мову, які в трьох словах російською роблять п'ять помилок, незалежно від того, чи вони є євразійські вандали на Говерлі, чи прем'єри у кріслі з бордового оксамиту.
Знову привид Ноєвого ковчега – врятувати те, що можна врятувати, вивезти його зі Всесвітнього Потопу Брехні, який заливає Україну.
Врятувати – Для МАЙБУТНЬОГО. Для тих, хто прийде ЗАВТРА. А СЬОГОДНІ жити не треба? Десятками років – а то й сотнями – це єдиний спадок, який має українська молодь. СПАДОК ОБОВ'ЯЗКУ. І жодного СПАДКУ ПРАВА.
Діти, підлітки, молодь – ЮНГИ НОЄВОГО КОВЧЕГА. Скільки можна???
Потім знову політики, які мордують сьогодні українське суспільство, будуть винесені з владних палаців із сидіннями, приклеєними до п'ятих точок. І згодом прогулюватимуть псів на затишних під київських чи кримських дачах (на підмосковні більше не пускають) – чи й на альпійських курортах, якщо доведеться тікати від дрімаючої української Феміди, яка час від часу прокидається , – аби знову заснути. І знову історія піде по колу.
На Ноєвому ковчезі були не тільки сини Ноя, а й сам патріарх Ной.
У 2004 році суспільство посадило у Ноєв ковчег «патріархів» – демократичних політиків. Пливіть. Кермуйте. Вивезіть Україну з цього Потопу Брехні.
За Біблією, Бог укладає з Ноєм «угоду», «завіт»: людство буде врятоване, якщо ти виконаєш Мою Волю. Тобто якщо чесно виконаєш взяти на себе зобов'язання. І тоді покаране за гріхи людство воскресне.
Та ні ж. У радянській школі не вчили не лише історії, а й Біблії. А в Біблії сказано: у Ноєвому ковчезі навіть змія не вкусить синів Ноя, позаяк і тій змії, і синам Ноя треба пережити Потоп і випливти на сушу. Щоб Ной міг посадити виноградну лозу – знак відродження людства. І щоб сини його могди дати початок оновленому людському роду.
А тепер у Ноєвому ковчезі – поки що тільки діти. І чи знайдеться Патріарх, який захоче ступити на ковчег, щоб провести його крізь Потоп? Чи й далі буде так: юнги дивитимуться на компас, визначаючи курс корабля крізь бурю, а політики тим часом гратимуться у кості?
Бо, зрештою, є й інші кораблі. «Титанік», наприклад. Де можна потанцювати на світських раутах, повиблискувати золотими годинниками і платиновими мобілками. А оскільки у пострадянських школах хай і починають вчити Біблію, але історію все одно не вчать, то можна й не знати, яка доля спіткала сам «Титанік» – і схожі кораблі в історії…
