П’ятнадцятого лютого, у день виводу військ з Афганістану, традиційно на всьому пострадянському просторі покладають квіти до пам’ятників воїнам, які віддали свої життя, виконуючи наказ, слідуючи військовій присязі. На жаль, на екранах телевізорів у цей день зазвичай спостерігаємо керівників держави, і за ними інколи не розгледіти справжніх героїв. Хоча саме їм має бути віддана шана у цей день. А нести квіти до пам’ятника один раз на рік, обіцяти турботу, а на другий день забути про сказане – це фарисейство, не інакше.
Скільки їх, учасників різних війн, отримавши поранення і залишившись інвалідами, долають труднощі самотужки і відчувають себе забутими власною країною, яка відправляла їх у свій час у ті чи інші гарячі точки. Учасники афганської війни, миротворчих контингентів з болем спостерігають за фарисеями від влади, не в змозі нічого змінити.
Справжні захисники, люди честі, високої моралі мають право на визнання не лише моральне, а й матеріальне. Так має бути. За достойне служіння – гідне ставлення. У житті, на жаль, спостерігаємо зворотне.
Олег Миколайович Гусак – офіцер, підполковник запасу, який пройшов через великі випробування, виконуючи військовий обов’язок спочатку у радянській, а потім в українській армії. За його плечима – служба у Талди-Курганській бригаді зв’язку, яка забезпечувала зв’язок при виводі радянських військ з Афганістану, служба у Північній групі військ, Московському військовому окрузі.
Сергій Миколайович брав участь у миротворчих операціях у Іраку, Кувейті, Югославії. Визначальною у його житті стала служба в Іраку у 2003 році, де його патруль потрапив у засаду, і підполковник Сергій Гусак отримав тяжке поранення. Пережив 2 клінічні смерті, переніс більше тридцяти операцій. Він втратив плече і майже залишився без зору. Підполковник має 15 орденів та медалей, серед яких – 2 відзнаки Міністерства Оборони України «За доблесть і честь», орден Богдана Хмельницького, відзнаки Армії Польщі та США. До речі, «Пурпурову Зірку» Конгресу Сполучених Штатів Америки Сергій Миколайович не отримав і досі через бюрократичні зволікання чиновників в Україні.
До слова сказати, саме американські військові медики врятували життя військовослужбовця і готові допомагати й зараз, але для цього необхідно мати статус військового, та підполковника у 2005 році звільнили в запас. Як він сам гірко зазначає, став «відпрацьованим матеріалом».
Українські медики розводять руками, мовляв, зробили все можливе, подальше лікування треба здійснювати за власний рахунок. Та пенсії вистачає лише на пігулки, а про оперативне лікування залишається тільки мріяти. У тілі цього мужнього чоловіка знаходиться ще близько 200 осколків, які щоденно нагадують про себе неймовірним болем. Та й ті 10 відсотків зору, який залишився лише на одному оці, можна було б поправити оперативним втручанням. На таке можна розраховувати лише у приватних клініках. Коштів на лікування у сім’ї офіцера немає.
Незважаючи на всі труднощі, Сергій Миколайович не втратив жаги до життя. І більш за все цінує у людях сміливість, взаємовиручку, справжню дружбу. Саме завдяки останній він черпає сили, щоб жити. Адже його колишні друзі-військові вже декілька років поспіль підтримують і словом, і ділом, і морально, і матеріально.
Часто телефонують друзі-військовики з Америки, які емігрували туди, і де почуваються цілком комфортно і захищено, незважаючи на свій емігрантський статус.
На жаль, у власній країні такої турботи вони б не мали.
Підполковник Сергій Гусак не виїхав нікуди. У нього є всі підстави розраховувати на допомогу у власній країні, вважає, що його рано «списувати», у нього великий багаж напрацювань у війсковій службі, і його знання могли б стати у нагоді в Україні.
Він вдячний дружині Наталі, яка два роки виходжувала його у госпіталі, пишається сином Олександром, який хоч і не пішов його дорогою, але виріс достойним свого батька. Сергій Миколайович щирим словом дякує друзям і знайомим, котрі пам’ятають, вітають з усіма святами і вміють підтримати у важку хвилину. Він сподівається, що знайдуться благодійники, які допоможуть йому з подальшим лікуванням.
Які ж бажання і мрії у героя української армії? Звичайно, бути здоровим. Здоровим настільки, щоб не відчувати болю, який супроводжує його кожну мить.
В переддень свята побажаємо Сергію Миколайовичу не втрачати надію на одужання, вірити у добро і не втрачати віри у майбутнє.
