25 років минуло відтоді, як увесь світ почув про невеличке українське містечко Прип’ять, більш відоме під назвою Чорнобиль. Адже саме 26 квітня 1986 року стався вибух на IV енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, що призвів до страшних наслідків. В результаті аварії на ЧАЕС, в атмосферу було викинуто радіоактивних речовин в 300 разів більше, ніж після атомного бомбардування американцями японського міста Хіросіма. Некерована ланцюгова реакція в активній зоні реактору, що містив близько 180 тон уранового палива, спровокувала потужний тепловий вибух.
Блок було майже повністю зруйновано, частину ядерного палива — викинуто з реактора. Загасити пожежу було надзвичайно складно через високу температуру. Радіоактивному забрудненню піддалася територія в 130 тис. кв. км з населенням більше 5 млн. чоловік. У приборканні мирного атома аварії брали участь більше 500 тис. ліквідаторів.
Ця техногенна катастрофа зачепила кожного мешканця України. Сьогодні згадують всіх, хто опинився у Чорнобилі в ті страшні дні, — ліквідаторів-пожежників, багато з яких загинули впродовж декількох днів після аварії, працівників станції, лікарів і місцевих мешканців, постраждалих від лиха.
У наш час, мабуть, кожен школяр знає, що таке радіація та як вона може впливати на здоров’я людини. Але в ті дні люди ризикували, навіть не здогадуючись про це. Проте сьогодні вони багато знають і діляться своїми враженнями із читачами.
Володимир Олексійович Ільченко, працівник ЧАЕС:
— У місто Прип’ять я приїхав у грудні 1978 року з Ладижина. Спочатку я працював у турбінному цеху. Потім мені довелося працювати на 4-му енергоблоці. А перед аварією — у дизельному цеху. Ті дні і досі стоять в мене перед очима. В права входила весна, природа пробуджувалася, все набиралося сил та краси. Ми жили, раділи, готувалися до Великодня і травневих свят. Ніщо не віщувало біди.
Саме 26 квітня 1986 року о 1:23 я знаходився вдома на кухні. Пролунав сильний протяжний вибух. Ніби два вибухи злилися в один. Усі прокинулися і зрозуміли, що сталося щось недобре. Я ввімкнув радіо, але воно мовчало. Проспектом в бік станції проїхали машини швидкої допомоги та міліції. Трохи пізніше в бік Києва потяглися легкові авто, завантажені домашнім скарбом. То тікали місцеві керівники, кинувши всіх напризволяще. До ранку я сидів біля приймача, але нічого екстраординарного не повідомляли. Вранці вийшов на вулицю, зустрів знайомих, але ніхто точно не знав, що сталося на станції. Були лише чутки, здогадки, припущення. Міліціонери чомусь розганяла базар, вертали машини назад. І хоч поширювалися чутки про те, що вибухнув ядерний реактор, ніхто не міг в це повірити. Всі вірили в гуманність радянської влади та в безпечність технологій. Багато людей їздили в бік станції, щоб самим бодай щось з’ясувати, але марно. Та життя тривало. Люди саджали городи, доїли корів та чекали хоча б яких повідомлень.
Ми поїхали з міста, коли у Прип’ять стала заходити бронетехніка та військові хімічних військ. Це вражало. Пізніше з’явилася колона автобусів, якими евакуювали мешканців 10-кілометрової зони. За ними їхали вантажівки із худобою. Повернувшись через деякий час до Прип’яті, я обімлів — опустіле безлюдне місто виглядало жахливо. Адже до аварії в ньому проживало 12,5 тис. чоловік. І раптом — нікого.
З’явилися й перші фізичні відчуття недуги. Сильно боліла голова і пекло у горлі. Під час екстреної евакуації багато людей загубили свої сім’ї та писали листи до рідних та об’яви з інформацією про своє місцезнаходження. Усього до середини серпня з 81 населеного пункту України було вивезено 90 тисяч 784 людини. Розселяли вимушених переселенців по усьому тодішньому Радянському Союзу. Але комусь потрібно було працювати на місці аварії. І таких було чимало.
Були там так звані «партизани», які корчували рудий від радіації ліс. Так ті хлопці взагалі працювали без респіраторів та рукавиць. Навряд чи вони тоді розуміли, якої шкоди собі цим завдають. Призивали їх через військомат та обіцяли великі пільги за роботу на самому зруйнованому реакторі. Звісно ж, вони майже всі погоджувалися. Тож працювали бідолахи там, де навіть техніка відмовляла. Щоправда, обіцяні їм відпустки додому не завжди отримувалися, адже часто цих «партизанів» просто переводили на інші, менш шкідливі роботи. В евакуації мені довелося працювати на Хмельницькій атомній станції, але вже через 2 місяці я повернувся на Чорнобильську АЕС, де пропрацював до 1991 року.
Усі підписували папери про нерозголошення. Вагітним жінкам наполегливо рекомендували зробити аборти або викликати передчасні пологи. Чоловіки рятувалися від радіації звичайним народним засобом — горілкою та червоним вином. Тож і у сім’ях почалися негаразди, подружжя почали масово розлучатися. Нажитий роками скарб, який люди не могли забрати із собою, розкрадався мародерами, які пізніше раптом стали «ліквідаторами» та ще й отримували допомогу від держави. Проте справжні герої сьогодні мають доводити свою причетність до тих страшних подій та оббивати пороги у владних кабінетах. Пільги й доплати, в основному, дають тим, хто «купив» собі інвалідність, та й нагороджують часто не тих.
Сьогодні катастрофу в Японії порівнюють із аварією на Чорнобильській АЕС, але це неправильно. Адже наша трагедія сталася через звичайне недбальство. Причина тому — наша безвідповідальність. Ми можемо і співчувати, і одночасно заздрити їхній культурі, вихованості, стійкості, сміливості, любові та повазі до ближнього. Якби наше керівництво тоді діяло подібно до японського, скільки життів можна було б зберегти! Але відповідальність у нас звикли перекладати на інших, а в результаті, як завжди, знайшли «цапів-відбувайлів». Ситуація й на сьогодні не дуже змінилася, адже й нинішні керівники не часто згадують про героїв тих часів. А учасникам тих жахливих подій тільки й залишається з сумом їх згадувати та молити Бога, щоб подібного більше ніколи не сталося.
