Як і в усій Україні та багатьох країнах світу, 9 травня у Новомосковську в 66-й раз відзначили свято Великої Перемоги. О 10 годині біля меморіалу Слави — Вічного вогню відбувся урочистий мітинг, у якому взяли участь ветерани Великої Вітчизняної війни, а також представники більш молодих поколінь, небайдужі до рідної історії і які пам’ятають про подвиг радянського воїна-визволителя. Також на церемонії були присутні міський голова Сергій Мороз, Герой Радянського Союзу, голова міської ради ветеранів Микола Тимофійович Невпряга, народний депутат Микола Солошенко, єпископ Новомосковський Євлогій, перший секретар Новомосковської міської організації Комуністичної партії України Аркадій Шипко, полковник, командир 194-го понтонно-мостового полку, депутат міської ради Микола Савчук.
Вони звернулися до ветеранів зі словами подяки за їхній подвиг та побажали переможцям тієї страшної війни здоров’я та довголіття, а також найголовнішого — мирного неба над головою. Заслужених ветеранів було нагороджено медалями від облдержадміністрації. Також міський голова вручив стипендії кращим учням міста.
Традиційно хвилиною мовчання вшанували тих, хто не повернувся з поля бою та тих, хто дійшов до кінця війни, але не дожив до сьогодення.
Супроводжувалося свято виступами творчих колективів міста, зокрема музичного оркестру 194-го понтонно-мостового полку. Вразила присутніх пісня заслуженого артиста України Олександра Мірошниченка «Бывают безымянными высоты, но все солдаты носят имена…».
Як і кожного року, вдячні нащадки поклали до меморіалу оберемки весняних квітів.
Для ветеранів та дітей війни це особливий день, і ми попросили їх згадати буремні воєнні роки.
Анастасія Юхимівна Колихаєва проживає на масиві Кулебівка.
Здоров’я має таке, що дістатися до міста самій дуже важко, але на загальноміський мітинг приїхала, бо дуже хотілося власноруч покласти квіти до меморіалу Слави.
Зі сльозами на очах розповідає, як допомагала партизанам у роки окупації, якими жахливими були роки неволі.
— Я партизан України, розвідниця. Вся моя партизанська сім’я під землею, всіх перевішали фашисти, у п’ятнадцять років я залишилася однісінька.
А жах окупації добре пам’ятаю. Нам, малолітнім, довелося працювати, як дорослим. Нелегкою справою було вивести непомітно колгоспних корів у сусіднє село, а щоб заплутати слід, кожній обмотували ганчірками ратиці і під покровом ночі переганяли.
Я було вже зібралася на фронт вивозити поранених, але приїхали з військкомату і сказали, що треба виганяти трактори на поле — хліб передусім: не буде хліба, не буде і перемоги. Так у тракторній будці й пережила війну…
Мені вже виповнилося 85 років, і я цілком задоволена життям. Здоров’я, звичайно, слабеньке. Але я не обділена увагою, мене не забувають. Часто приїжджають вітати зі святами. Губернатор О. Вілкул подарував мені гарний подарунок до Дня Перемоги. Спасибі за увагу до ветеранів!
Сергій Степанович Кузякін, 1921 р.н.
— Я одним із перших дізнався про напад Німеччини на Радянський Союз, тому що служив на той час у Львові. Пройшов всю війну у званні старшого сержанта. Був поранений в область хребта. Одним з найбільших вражень було осмислення того, що німці забирали з окупованих територій всю худобу, залишаючи і без того страждаюче населення без будь-яких засобів існування. Адже при відступі радянських військ не було можливості вивезти худобу в тил. Перемогу я зустрів у Польщі…
Валентина Василівна Кузякіна, 1926 р.н.
— Зустріла війну я у Підгородньому. Тоді, ще зовсім дівчинкою, допомагала дорослим пекти хліб і носити його до партизанів. Це відбувалося на Кулебівці, де тоді знаходився 31-й радгосп, в якому діяла підпільна організація. Якимось дивом мені вдалося уникнути ролі остарбайтера і я залишилася на окупованій території. Війна забрала в мене батька. Мій чоловік також був учасником тієї війни та отримав поранення, що призвели до інвалідності. На жаль, до сьогодні він не дожив. Взагалі-то ми не звикли скаржитися на життя, адже те, що ми пережили в ті роки, не можна порівняти із сьогоднішніми проблемами. Про нас не забувають. До свята мені додали до пенсії 120 гривень. Раніше приходили школярі та приносили гостинці. Тож ми раді й тому, що маємо. Головне, щоб не було війни!
Володимир Дмитрович Пономарьов, 1924 р.н.
— Я був призваний до армії майже одразу після школи за комсомольським набором у гвардійські мінометні артилерійські частини, так звані «Катюші» та «Ванюші». З 1942-го року воював у «дивізії прориву» під командуванням Героя Радянського Союзу, генерала-майора Карсанова, який став справжнім командиром лише під час війни, адже до неї бойових командирів було замало. Я був командиром гармати. Закінчив війну, отримавши поранення.
Вражень багато, і більшість із них — сумні. Але це пам’ять, яка живе в серцях ветеранів і якою вони діляться з молодими поколіннями не лише щоб розказати, як було важко і страшно під час тих подій, але й для того, щоб на їхньому прикладі ми завжди були готові стати на захист рідної землі.
На жаль, ветеранів Великої Вітчизняної війни з кожним роком стає все менше і, можливо, за 10-15 років їх зовсім не залишиться, але тих, хто пам’ятає про них — захисників Вітчизни, не меншає, а з кожним роком стає все більше. Велика кількість молоді та зовсім маленьких діток на мітингу свідчить про те, що пам’ять про героїв жива і буде жити..
А ми бажаємо нашим ветеранам-фронтовикам, дітям війни та тим, хто працював у тилу на потребу фронту, міцного здоров’я, довголіття та миру.
